Один день моєї прощі до Унева

12.05.201219:54 Оксана
Савчук
Весняний ранок був похмурим і навіював думки про дощ. Але це не могло спинити намір відбути пішу прощу до чудотворного місця. Наплічник готовий і вперед! 8-00 - збір нашої групи біля вороняцької церкви, молитва перед дорогою. 8-30 - зустріч іншої групи прочан (з Бенева) і початок спільного походу. Перші кроки впевнені, легкі і повні ентузіазму! Йдемо вздовж траси, назустріч їдуть автівки, наповнені людьми маршрутки. Зупиняються і вітають нас, махають руками з вікон, щиро посміхаютьcя. По дорозі під’єднуються ще групи прочан з двох сіл (Шпиколоси та Ремізівці). Загалом, нас зібралось близько 150 чоловік, в тому числі двоє священиків. Різні люди, різного віку, від школярів до старших людей, які уже мають не одного онука. Одна старша жіночка розказала, що це її 19-та піша проща до Унева, щось розказувала про своїх двох синів і їх сім’ї. Що її кликало йти такою довгою дорогою до святого місця? Про що проситиме у Бога? Хтось любить подорожувати, хтось хоче побувати в новому місці, комусь цікаво підтримати своїх друзів у нелегкій дорозі. А ще в очах прочан помітна таємнича покірлива іскринка, про яку ніхто не говорить вголос, лише в своїх думках та молитві… То їх офіра, їх намірення. На серці передчуття чогось неземного, якесь предивне очікування. Роса, польова дорога, якою зараз не проїде транспорт, бо після вчорашньої зливи і нам треба одною стороною помаленьку проходити біля величезної калабані та й щоб не послизнутись. От радіють ті, хто взяли гумові чоботи, якраз на цю частину дороги.


Зайшли в лісові володіння. Чарівна природа! Чисте повітря! Озерце! Отут і перший перепочинок. Кожен витягує з рюкзака канапки. І звісно, кожен ж брав їх не лише на себе, а щоб поділитись і з іншими. В результаті кожен їв своє, щоб плечам було легше в дорозі. На цьому етапі уже починаєш задумуватись про те, чого лишнього тягнеш за собою, без чого можна було б обійтись. Але що ж, треба йти далі! Перепочинок закінчився, йдемо до мети!

Молитва дає сили та єднає зовсім незнайомих людей. Промовляємо вервицю. Співаємо релігійні пісні. Здається пташки нам помагають! Зупиняємось з молитвою біля кожного хреста чи то в селі, чи в полі: «Хресту Твоєму поклоняємось Владико, і святеє воскресеніє Твоє славимо». В такі моменти якраз усі чекали тих, хто відставав в дорозі і заодно трохи перепочивали. А проходячи через села, вітали жителів, які раділи несподіваним гостям і давали поради щодо коротшого шляху. Про ті села я ніколи й не чула, у нас би сказали «забите» село. Можливо так для молоді, а для відпочинку від цивілізації то якраз те що треба!

Десь після 25-го кілометру ходьби наша група сама по собі розділилась на троє. Перша – передовики, які з символічним деревяним хрестом очолили нашу прощу, далі – середнячки, треті - хвостики. Я попала в другу. Здавалось би, зручне взуття починає чомусь бути тісним чи не дуже зручним. Особисто мені хотілось розутись і піти босою, але коли дивилась на лісову дорогу з патичками-гілочками-комариками, то думки змінювались. Хоча колись люди ходили на прощі і босі, і не один день… Вийшло сонце, це добре, можливо дощовик не пригодиться, хоча синоптики обіцяли на вечір опади.

Отак і дійшли через останнє село на нашому шляху. Добрі жителі пожаліли нас та підвезли кілька кілометрів на фірі наші рюкзаки та найвимученіших і наймолодших прочан. Почався найдовший ліс, яким я коли-небудь ходила. І добре що ми собі не уявляли наперед, наскільки ця лісова дорога довга, бо ніхто з нашої групи досі не ходив цим шляхом. Цей етап прощі для мене став справжнім відкриттям! Біль в ногах, п’яти печуть, і кожен крок як по тернині, а спинитись не можна, треба тримати темп, треба далі переставляти свої ноги і терпіти. Ісусе, твоя хресна дорога та терпіння в сотні раз важчі. Маріє, дай мені сили дійти… Ні про що більше не думаю зараз, ні про які земні потреби. Господи, прийми у жертву терпіння цього дня у моєму наміренні і вислухай моє прохання, якщо на це воля Твоя.

Сонця за деревами уже не видно, час йде до вечора. Ми вже розуміли, що розслаблятись не можна ні на хвилину, бо планували прийти до Унева о сьомій годині вечора, а все ліс та й ліс, коли ж ця дорога закінчиться? Бувало, на горизонті бачиш просвітління, на горбку не видно уже дерев і здається ліс закінчився і там попереду галявина і Унів… Проходим далі – та де там, …далі ліс! І так кілька раз природа нас дурила, і давала натхнення йти вперед! А я уже з «хвостиками»… чи то кроки стали повільніші, чи коротші, чи духу забракло? Не забарилась дружня духовна підтримка. І хоч Галинка йшла в середній групі, вона не могла мене залишити. Дякую їй на це і за спільну вервицю до Божого Милосердя, дякую. А ліс все не закінчується, передову групу уже не помітно. Середня і «хвостики» зупинились, щоб зібратись разом. Сіли, і тут почались вагання… а чи вийдемо з того лісу до ночі, бо вже і сьома годна минула давненько… Добре, що в тому місці уже проявлялась мобільна мережа. Хтось з прочан зв’язався з першою групою і вони сказали «Ми вже прийшли, ми вже в Уневі!!». Ура! Це означало, що ми не так далеко відірвались і що ця лісова дорога все ж має кінець! На останньому подиху йдемо і знаємо що вже недалеко, що скоро вже омріяний Унів!

pr15

Словітське лісництво. Назустріч по дорозі виїжджає легковик та швидка і зупиняються. Це уже за нами. Один з отців підвернув ногу і не міг далі йти. За кільки кілометрів по лісовій дорозі чекав на підмогу, за ним і поїхала машина. Питаємо чи ще далеко нам йти, а кажуть, ні, он видно монастирський сад! Ми були в радісному очікуванні, і за кілька метрів уже бачили Унівський монастир, як на долоні. Я щаслива! Очі розбігались, люди… люди.. намети… деревяна церква, каплиця, монастирська будівля і довкола пишний ліс. Потім ми спустились до каплиці, щоб промовити подячну молитву і уже загубились у тій кількості прочан. Було пів на дев’яту.

 

Перше, що ми зробили – пішли до джерела пити свячену воду, яка втамувала спрагу здавалось не стільки фізичну, скільки духовну, а потім сіли Proshchaна лавку і замовкли… Хоч довкола було шумно, а на душі – тиша… блаженство… На серці повний спокій і мир, це важко описати словами, це благодать… Отак би сиділа всю ніч, весь день і ще один, аж поки не наситишся цим відчуттям.

Усі відправи проводились на вулиці у капличці. Вечірня. Чули спів унівських монахів? Це треба чути… Почав накрапати дощ. Усі люди довкола в синьо-зелених кольорах дощовиків. Винесення чудотворного образу і обхід довкола монастиря зі свічками. Молебень до Богородиці, який співали прочани з Закарпаття. А проти дощової мокроти – гарячий чай з булкою, які роздавали усім бажаючим прочанам. Уже за північ… Почалась Утрення. Дощ не перестає падати і черги до сповіді не меншають. Під час відправи усі по черзі стаємо до вшанування чудотворного образу Марії та мирування. Матінко моя небесна, підношу Тобі моє прохання, випроси його в Бога, якщо це для мене буде добром. Ласкава Матір, знаєш моє серце і бачиш мою душу, молися за мене грішну.

Отак закінчився один день моєї прощі до Унева. Травень 2010 року Божого.

Сьогодні травень 2012 року, і я можу засвідчити, що цю прощу відбула не даремно і моя молитва була вислухана. Дякую за це Богородиці! Маю надію, що моя розповідь надихне хоч одну людину відбути пішу прощу, особливо якщо вона матиме на серці щире прохання та віру в чудо!

 

Джерело: http://www.wisnyk.ru/

Рейтинг: 5.0 Голосів: 1 Переглядів: 1332
Ваша оцінка: 7802

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар