Гублячи стереотипи, або Відкрити дар безпосередності

05.01.201313:19 Аньця Цей вечір був свідченням дивовижної сили любові. Любові, яка допомагає людям відкриватись, рости. Бо ж то був вечір - презентація книг двох учнів Христа, двох друзів неповносправних осіб – психотерапевта Олега Романчука і Жана Ваньє, засновника спільноти «Лярш».


«Я хотів би ціле життя, як буде падати дощ,

носити над тобою парасолю», - Мирон

«Ця книжка про нас і про них – щоби, зрештою, ми могли відкрити, що світ не ділиться на нас і на них, що ми частинки єдиного цілого»... - так визначив суть свого творіння сам автор книги «Коли вам сниться музика» Олег Романчук. І в цей вечір музики й танцю вони й були одним цілим. Своєю любов'ю вони зуміли допомогти нам привідкрити дар людей із особливими потребами: їхню щирість, відкритість, безпосередність. Того вечора вони танцювали, танцювали так, як багато хто з нас не вміє. Вони танцювали всім серцем. Без застережень були собою. Чи вміємо так і ми?..

Любов здатна перемінювати, якою б банальщиною це вам не здавалось.

Одна маленька правдива історія із книги «Блаженні вбогі духом»: «На прощі у Крехові один чоловік самовпевнено заявив, що неповносправним особам там не місце. Оля уважно подивилася на цю людину й сказала: «За тебе треба дуже багато молитися. Ось я зараз і буду це робити».

Таку глибинну мудрість і любов показала й Аня. На одній із духовних зустрічей для молоді, відповідаючи на питання, кого вона любить, за що дякує Богові найбільше, вона відповіла: «Люблю Олю. Вона моя подруга». Коли нам запропонували покрутити уявне колесо свого життя, згадати найкращі його моменти, то, знаєте, кого згадала Аня? Так, Олю. Їхню прогулянку до природи. Чи не хотів би кожен з нас відчувати, що його люблять так, як вміє неповносправна Аня?!

Люди із особливими потребами, з відкритими обіймами і серцями є нашими вчителями. Вони вчать з великою радістю сприймати кожну мить.

ІІІ Екуменічний соціальний тиждень. Круглий стіл про харитативну діяльність мирян подарував можливість слухати ще одне свідчення любові. «Неповносправні є нашими вчителями. Вчать, як глибинно приймати одне одного. Вони приймають нас такими, якими ми є. Насміхаються з титулів, показують, що таке любов. Вони повчають нас своєю смиренністю, тим, як сприймають кожну мить». Це слова Крістіни Англєс д'Оріак, керівника Центру духовної підтримки для осіб з особливими потребами «Емаус». Вона із особливою ніжністю розповідала усім учасникам круглого столу про свого брата: «Мій брат не розмовляє. Але він дуже любить вітер і дощ. І мене завжди вражає те, як він сприймає подих вітру на своєму обличчі. Він сприймає це як ласку. Спів пташок сприймає як якийсь секрет. І я впевнена, що наприкінці часів ми будемо ще більше здивовані тим, чого вони ще навчать нас».

Коли ти стоїш осторонь цих людей, то здається, що так непросто бути серед них і бути собою. Їхня інакшість насторожує, навіть дещо лякає. Однак, потрапивши в їхнє коло, забуваєш цей світ дурнуватий страх. Тоді стає якось так легко і просто. Розумієш, що можеш так само щиро сміятись, бути повністю вільним, бути собою. Неповносправні дарують стільки посмішок і любові навіть тим, кого бачать вперше. Одного разу в УКУ я здивувалась такій великій кількості неповносправних осіб. Мені стало дещо моторошно, появився жаль. Та коли вони почали підходити до мене, знайомитись, розпитувати, обнімати, то мені в якусь мить здалось, що потрібно жаліти нас, закам'янілих, із захованими в кишенях стереотипами поведінки, обтяжених накопиченням вимог інших до себе, підлаштованих під цей світ. Вони ж без вагань підійшли до мене, поздоровкались за руку, почали розповідати про свої зустрічі, обнімали. Щиро й голосно кричали здалеку, щоб я не забувала гарно вчитись. А ми?

Вечірній час. Переповнений львівський тролейбус. Мовчанка, яку зрідка перетинають неголосні перекидування словами. І тут відклеївся плакат із вікна. Сидить жіночка під цим же вікном. Поруч з нею Мирон, людина із особливими потребами. Він стає так безпосередньо й вільно, аби навести порядок із цим плакатом. Дивним чином відчутно його свободу. «І що тут такого? Дурниця якась», - скаже хтось. Але ж ніхто інший, хто був поблизу вікна не наважився приклеїти цей плакат. Що ж подумають інші? Для чого це мені? Маленька дрібничка, але говорить так багато про серце, про вільність. Мирон почав розповідати випадковій сусідці про свою любов до музики, про природу. Мирон, який хотів би ціле життя носити парасолю над своїм другом Олегом.

Фото: gazeta.lviv.ua

Рейтинг: 5.0 Голосів: 12 Переглядів: 1027
Ваша оцінка: 1640

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар