Маршрутка – місце зустрічі змінити неможливо

04.02.201615:36 Настін
Юлія
Буває час, коли ти опиняєшся в якомусь такому місці, де все життя відкривається тобі у різних барвах і кольорах: різні люди, обставини і сенси проявляються водночас, і це ніби закидає тебе на узбіччя того ж таки життя для роздумів про нього. Таким місцем одного разу для мене стала маршрутка, або по-нашому пижик, додому.


Це було цього літа, хоча насправді через велику кількість подій здається, що це було давніше. Ми із моїми друзями, знайомими і новими знайомими їхали із Ворохти, де тиждень до того мали можливість дебатувати серед мальовничих гір та вершин наших Карпат. За дивним збігом обставин, всі ми їхали в одному автобусі, хоча до того  по-різниму планували добиратися до Франківська (з якого всі вже роз’їжджалися хто куди): хто автостопом, хто різними попутками, а хто відразу так. Але зараз історія не про те, як ми вже у Надвірній зустріли тих, які добиралися стопом і підібрали їх до нашої цілісної компанії випадковців, а про дивний світ випадків, який творився у нас і поза нами.

Якщо вірити Google, то найближча відстань від Ворохти до Франківська становить 94.8 км. за час їзди 1 год 48 хв., а за трохи іншим маршрутом – 123.3 км. за час їзди 2 год 21 хв. Не знаю, яким маршрутом я тоді добиралась до міста, тай ми сідали на розвилці, але факт того, що за цей короткий час мені вдалось так багато досвідчити, вразив мене, і питання про те, як багато всього має відкритись мені впродовж всього мого життя, не полишає мене і досі.

Отож, що сталось… З вигляду ніби нічого, звичайний собі їде автобус, як і доводиться йому їхати у цей час набитим як собача будка (як то співає Скрябін у одній із своїх пісень), але насправді, якщо придивитись уважніше, бачимо: це величезний резервуар, а скоріше “прозорий акваріум” із численною кількістю різних людей і їхніх доль...

Пам`ятаю, там була жінка. Їй на вигляд років 30-33. Вона вела себе досить холодно до сусідів по салону, більшість із яких були типовими жителями того ж таки району. Я нічого не знала про неї, але в мене склалося враження, що вона колись виїхала із цих-таки районів у великі міста і зараз, чисто символічно навідуючись до родичів, спішить якнайшвидше звідси вибратись. ЇЇ погляд свідчив про якусь відразу до цих місць, людей і себе тут, а чи може про спогади про себе тут колись. ЇЇ одяг і манера поведінки чисто таки викрикував: “я вже не тутешня, я вже не ідентифікую себе із цими місцями, а значить із вами, я вже вище вас…” Отакі то картини малювала моя уява укупі із спостереженнями про цю жінку. А може вона колись зупиниться і перестане тікати від себе, – так вже говорила моя обнадійлива раціональність. Та хай із нею…

Друге, що кинулося в очі – це чоловік, який на якійсь із зупинок садив свою жінку із товстими товарними сумками на автобус і  вигукував приблизно такі слова: “Пане шофер, лиш там довезіт мою жінку до базару…”, – так наче боявся, що його скарб хтось вкраде по дорозі. Завжди дивувалася терпливості наших українських сільських  жінок, напевно тільки вони одні із усіх на світі можуть тягнуть на плечах усю господарку, непутящого чоловіка-п`яничку, виховання дітей та весь цей тягар нести одній. Закрадається тоді лише два питання: що сталося із нашими чоловіками та чому жінки втрачають основну свою місію бути жінкою? Незрозуміло…

Там було ще багато людей, які, можливо, не так кинулися мені у вічі і були просто якоюсь інертною масою: задумані, заклопотані, затуркані своїми щоденними проблемами здобуття хліба насущного; здавалося, що не жили тут і тепер, а просто існували від випадку до випадку.

І нарешті ми… а нас було багато. У нашій тодішній компанії були люди із усіх куточків України (переважно із міст) , наповнені різними сенсами і уявленнями про світ і які, напевно, вже давно звикли до різних життєвих картин, але… щось було у цій ситуації нетипове. Що? Реакція на ці події, а можливо і не події за чиєюсь оцінкою. Ми були туристами, випадково закинутими людьми у ту ситуацію, і наче продовжували бути ще на своїй хвилі відпочинку серед різних турбот життя. Хтось із Києва розказував про проекти, які вдавалося реалізувати, хоча і невдач через велику конкуренцію не бракувало; хтось інший – про пустелю, яка, виявляється, є у Харківській області на противагу нашим Карпатам на Заході; хтось розказував про тихе життя Дрогобича, який, за словами оповідача, вже минув свої кращі часи інтелектуального розвою, але ще намагається бути; і ми, Франківські студенти, теж закинуті сюди із різних районів і навіть областей, теж мали, що розказати нашим колегам по дебатах: про наші тихі посиденьки у невеличких кафе і ресторанчиках, про проекти, які ініціюємо, про пари філософії в нашому університеті та багато іншого…; ми були студентами і нас, загалом, ще нічого не хвилювало.

… Але зрештою, це була тільки подорож додому, на короткому пароплаві часу і простору, різних ситуацій і людей, людей, а ким були ми? Хтозна, чи залишиться ця подорож у нашій пам`яті надовго, на колись чи хоч на мить. Та думаю, для того і треба подорожувати, щоб хоч на мить виходити із контексту буденної реальності, побачити життя із різних сторін, всупереч стереотипам і упередженням іти до себе...

Спогади про КЛДШ (Карпатську Літню Дебатну Школу) 2015р.

Фото: reporter-ua.com

Рейтинг: 4.5 Голосів: 10 Переглядів: 916
Ваша оцінка: 106590

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (1)

+

Додати коментар



    • 6 Лютого, 2016 06:50Олег Пендюк Відповісти
    • А мені сподобалось! Але чому Ви почали з кінця події? Може слід було написати про дорогу туди, потім про саму подію Дебатну Школу і про гарну місцину, де Ви були, а потім вже про дорогу назад:)? Найцікавіше було б, мабуть, всім прочитати про що дебатували сучасні студенти, Ви і Ваші друзі... Словом пишіть ще, у Вас добре виходить!