Поза серцем

06.01.201610:14 Василь Кажуть, мандри – це добре. Я теж колись так думав. Мандруй, читай книжки, розвивайся, і будеш щасливим. Але я певен, що цього не достатньо.


В мандрів є альтернатива: залишатись там, де добре. Це коли залишаєшся біля однієї конкретної людини і вже не шукаєш іншої.

Залишаюсь тоді, коли розумію, що це те, що я хочу. Залишання має свою інтенсивність. Це трохи інша мандрівка.

Залишитись коло того, кого любиш, в своїй роботі, в тій квартирі з дертими шпалерами, коло друга, який без роботи, житла і їжі.

Зміни – не завжди добре. Зміни – емоційні. Залишання – стале.

Але щоб отримати стале, треба віддатись емоційному – вибору.

Коли я їхав вперше автостопом , мені довго ніхто не зупинявся. Коли близько двох годин стояти на трасі , то це гарний час, щоб покричати, поспівати, помолитись. Стопиться на трасі поза містом – і тут ніхто мене не чує, машини, які мене пробачають зі своїм спішінням кудись, не помічають також мого дивацтва.

Коли я мав свій перший автостоп зі Львова на Івано-Франківськ, я стояв близько двох годин на не зовсім тій трасі (трасі, яка  вела таки в Франківськ, але об’їжджаючи кількадесят кілометрів). Пізніше мені порадив один чоловік, щоб я пішов на іншу трасу – на Київ. І це була слушна порада.

Першим добродієм у моїй авантюрі став чоловік, який віз з Польщі на Харківщину ліки для військових в АТО. Ну а інший шофер, що мене підібрав наступним – колись працював в чорнобильській АЕС. Коли ж я стопив з Франківська – то мене помітив і мені зупинився чоловік, який розвозить хліб. Казав, що дуже любить свою роботу і спілкування з людьми. Каже, що більш прибутково розвозити ковбасу, і він би хотів в майбутньому це робити. Я вірю, що в нього то вийде.

Одного разу коли я стопив на Франківськ знову – дуже змерз, вже була пізня осінь. Мені півтори години ніхто не зупинявся, а я мав встигнути на мамине день народження, і я подзвонив до свого друга Сашка і попросив, щоб він помолився за мене.

Кажу йому: мені ніхто не хоче зупинятися.

А він мені: а ти хіба комусь «зупиняєшся»?

І я подумав, коли я останній раз «зупинявся» біля того, хто мене «стопить».

Одного разу я стояв на трасі з табличкою близько двох години, і мене ніхто не помічав – а потім зупинився поляк.

- Немам піньонзів, – кажу йому

- Сядай

Сів, простягає мені сосиску, рушаємо.

- Мувіш по польську? – питає

- Троха

Їдемо, розказує про всіх своїх дітей. Сам такий вже дідок, трохи беззубий, якщо б не машина – подумав би, що він безхатченко. Нам по дорозі лише до Коломиї. Цілу дорогу пригощає мене: то сосиками, то газованою водою, то шоколадом, то ще чимось дрібним з пакета – чи то арахіс був, чи якесь інше насіння – не пам’ятаю вже. Каже мені польською: «шукай заправку і 95 бензину».

Кілька разів зупиняється біля людей, які  стоять на зупинці, щоб підвезти. Але люди не підходять до машини, їм того не треба – вони чекають свого автобуса.

Поляка звати Мар’ян. Він мій добродій.

Виходжу в Коломиї і йду за місто. Там лагодять трасу, і одна смуга перекопана, а іншою пускають по черзі автомобілі то в одному напрямку, то в іншому. Іду зі своєю табличкою в руках «Івано-Франківськ» і розумію, що мені тут жоден водій не зупиниться. Одна смуга – і всі поспішають її швидко проїхати.  А траса перекопана достатньо великий проміжок, а під гору,  щоб нормально застопити, треба йти хвилин 20-30. А я запізнююсь на відеозйомку, яка за 20 хвилин у Франківську.

Не знаю чого, але пройшовши вже достатній шмат дороги, повертаю голову в бік траси і бачу: стоїть джип.

Я трохи лякаюся від несподіванки, – підбігаю, – а може справді мені…

Відкриваю двері – задимлений салон, чоловік років 32 повільно затягує кубинську сигарету, в салоні грає чи то трас, чи то реггі …

Кажу: в Франківськ? Без грошей.

Він повільно видихає: сідай, я тебе ще перед Львовом бачив.

На зйомки я таки встиг.

Автостоп, навіть на таку коротку відстань як Львів – Івано-Франківськ,  доводить: люди в більшості добрі.

Пізніше мені якось франківський священик отець Йосафат в розмові сказав, що якщо шофер їде на довгу відстань, то має за день випивати щонайменше півтора літра води, щоб тримати зосередження, увагу.

Автостоп набагато цікавіший ніж маршрутка чи поїзд. Бо створюються, здавалося б, неможливі за інших обставин зустрічі, непрогнозовані теми для розмов. Мама не в захваті від того, що я їжджу автостопом. А тата каже, щоб я проповідував тим, хто мене підвозить. Мій тато це вміє робити, а я поки ні.

Моєю проповіддю в автостопі є вислуховування того, хто мене везе, або діленням з ним своїми історіями.

Один водій не захотів мене везти безплатно і попросив хоча б на пачку цигарок йому дати. І я дав, бо так було потрібно, бо цінніша за ті 20 гривень мені була розмова з ним. Така проста і досить відверта.

Коли мене підвозять, моя мета – служити водію. І це дуже повчально, бо насправді служити треба кожній людині, а не лише тій, котра дає мені щось взамін (наприклад, крісло своєї машини на кілька годин)

Думаю собі зараз, що говорячи про це,  маю на увазі не лише ловлення машин, а  й порівняння. Коли щось на щось схоже.

Маю на увазі, що важливо не подорожувати за межі свого серця. Бо залишатися у своєму серці – це бути собою. А бути собою набагато складніше, ніж бути абиким.

Важливо не покидати своє серце, а розібратись з ним. Відкрити, впустити важливих і важливе, викинути зле і невартісне. Подумати, Кого закликати.

Важливим є не книжки, подорожі, щастя, а те, що робится своїм серцем, коли є цілісний, собою.

І коли в серці є Бог і цінне, то не важливо, чи автостоп ,чи дома.

Фото: infosmi.net

 

Рейтинг: 4.8 Голосів: 27 Переглядів: 1488
Ваша оцінка: 106467

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (2)

+

Додати коментар



    • 7 Лютого, 2016 15:01Промінчик Відповісти
    • Дякую Вам за статтю. Вона через ваш приклад вчить, як бути відкритим до Бога і знаходити радість у деталях.
      "Важливо не покидати своє серце, а розібратись з ним."- цілковито погоджуюсь. Для духовного росту вкрай важливо на першому етапі розібратись у собі, пізнати самого себе, і все позитивне, і все негативне. А надалі бути відкритим (відкривати своє серце іншим) так, як Ви: "Коли мене підвозять, моя мета – служити водію."


    • 11 Січня, 2016 05:47Олег Пендюк Відповісти
    • Завжди чекаю, що нового, гарного напише Василь. На цей раз важко дається повне розуміння, про що, власне, йдеться. Згоден, що книжки й подорожі недостатні для формування цілісності власного серця. Але не сказав би, що не важливі. Залежить, на мою думку, що читаєш, куди, для чого і з ким подорожуєш... От вище Тетяна Трачук про Люрд, а потім, мабуть, про Валенсію (сподіваюсь і чекаю). Така подорож може дуже сильно вплинути на те, що залишиться в серці навсе, мав щастя відчути,хотілось би ще і ще...