Мамо, я не здамся!

24.11.201505:36 Василь Він справді не здасться. Навіть більше.


Тепер він залишився сам. І я не можу не розповісти його історії. Вона надихає мене тоді, коли в  мене опускаються руки, коли проблеми на роботі, коли чогось не встигаю, псуються стосунки з людьми і здається, що вже гірше бути не може. Тоді я згадую цю історію і розумію, що в моєму житті все насправді дуже і дуже добре. І мої проблеми – то не проблеми взагалі.

Все почалось 12 років тому. Його життя різко змінилось, як і його мами.

Йому тоді було 17 і він повертався ввечері з роботи. На наступній станції метро він мав вийти і йти додому, але не доїхав.

Він мало пам'ятає про це і не з охотою розповідає. Кілька хлопців силоміць виводять його з вагону метро на вулицю, жорстоко б’ють, забирають куртку, гроші, телефон і залишають без пам’яті на землі.

Без свідомості він так лежить до ранку. Мама за ту ніч, певне, посивіла, сиділа, обдзвонювала міліцейські відділки, лікарні, морги. Шукала сина.

Зимного зимового світанку перехожі знаходять тіло Сані.  Мама видзвонює лікарню, де його доправляють – приїжджає, і їй кажуть: «Вашого сина сильно побили – пробили голову, поламана нога, і він ніч провів на морозі, в нього кома. Якщо він прийде до свідомості, то не зможе нічого сказати, не буде нічого памятати, і не зможе рухатись – його паралізувало.  Навіть якщо він прийде до тями, то буде, як рослина».

На диво мами, через кілька тижнів Саня приходить до свідомості. Він говорить, до нього повертається память.

Його мама – медик і доклала титанічних зусиль, щоб поставити його на ноги. Пізніше йому роблять невдалу операцію на ногу, після якої ніхто з лікарів в Україні не береться виправляти помилки.  Саня не ходить, інвалідний візок – його ноги.

Від нього відвертаються друзі, дівчина.

За десять років завдяки лікуванню мами Валентини в Сані починає рухатись одна рука і частково друга, одна нога і він може сідати. «Він буде рослиною», – згадувала вона слова лікаря якось, як розказувала мені цю історію. Вона вірила, що він буде ходити. Навіть знайшла лікаря в Німеччині, якій погодився взятись за операцію. І вже почала збирати кошти. Він тоді назвав суму 60 тисяч євро.  Думаєте, непідйомна сума? Для них – так, але їхня віра та ентузіазм – треба бачити по очах, не переказати.

Сьогодні Сані 29.

З ним я познайомився 4 роки тому, коли ще жив в Києві, через одну дівчинку, яка мені розказала про нього, і згодом ми разом з нею прийшли до Сані. Те, що я очікував побачити – зневіреного і засмученого хлопця,  роздратованого через брак можливостей і обмежання, знервованого і ображеного на світ. Але побачив абсолютно протилежне.

Двері на одинадцятому поверсі відкрила його мама, запросила до квартири. Ми сиділи з Саньою, пили чай. Він був усміхнений, радий нас бачити, жартував. І так було щиро і невимушено з ним спілкуватись, що я вирішив, що маю прийти ще.

І я почав приходити часто. Ми просто пили чай і спілкувались – його віра в те, що він буде ходити, надихала. Його оптимізм, щирість і почуття гумору обеззброювали і зривали всі маски в мене. І я відкривався йому. Розказуючи такі речі, які розказую мало кому.

Також я приводив своїх друзів до нього. Валентина завжди була рада нас бачити. Але буда одна річ, якій ми не могли запобігти.

Ми знали, що вона скоро помре. В його мами був цукровий діабет і ще якась дуже рідкісна хвороба. Вона нам розповідала про це. Тому їй хотілось встигнути поставити його на ноги перед своєю смертю. Але не встигла.

Тиждень тому мені подзвонила спільна подруга з Києва і сказала, що його мама померла вчора і завтра похорон.

Я поїхав в Київ, щоб побути в цей важкий час з ним. Я розумів, що він тепер залишився сам. Я не купував квітів з траурною стрічкою, я просто хотів побути з ним.

Я знав, що не так багато людей прийдуть на похорон його мами. Було кілька його друзів. Кілька жінок з церкви, його тітка і її чоловік.

Був ранок, в його кімнаті було кілька чоловіків, ми говорили. Намагались переводити теми, бачили, що він тримається. Тіло мами готували до похорону, його не було в квартирі. Ховати мали нині пообіді.

Він був розгублений. Але не показував цього. Думаю, якщо за ці 12 років після хвороби він був хоча б 5 разів на вулиці – то добре.  Ми швидше просили його, щоб він погодився і дозволив возити його вулицею. Але він не хотів.

Ми посадили його в похоронну машину, склали візок і їдемо на цвинтар. Кладовище за Києвом і до нього їхати десь півтори години. Ми їдемо, я сиджу коло нього. Він мовчить. Я знаю, що в нього шок.

Ми перекидаємось кількома словами. Він каже, що ніколи не був на цвинтарі.

Такого кладовища, як в тому селі за Києвом, я не бачив ніколи. Тисячі і тисячі могил. Коли могил аж так багато, переосмислюєш в своєму житті дещо.

Ми їдемо цвинтарем машиною і я бачу, що могилам нема кінця.

Під час похоронної відправи Сашко теж тримається. Зривається вже тоді, коли треба прощатись з тілом. Плаче. Цей плач потрібен. Якщо б він тоді не виплакався – ці сльози б тисли на нього ще довго.

Коли він кидав грудку землі до ями найріднішої людини, він витер сльози і сказав: «Мамо, я не здамся!».

Він не здасться.

Багато хто не знає, що таке втратити найріднішу людину. Я дякую Богу, що мої батьки живі.

Але наші батьки помирають. Тому, поки вони живі, треба подзвонити, приїхати в гості, послухатись, змовчати, похвалити, підтримати.

Три тижні тому я переїхав до Діми, йому 24, його тато помер давніше, а мама минулого листопада.

В гуртожитку «Вільного простору» я жив з Сергієм, з Донеччини, батька якого розірвав снаряд в нього на очах.

Один з моїх найближчих друзів Сашко Бернадзький поховав обох батьків, йому лише 30, його мама померла минулого літа від раку шлунка.

Тиждень тому мене у фейсбуці знайшла Христя, дівчина, яка мені подобалась десять років тому. Ми таки тоді не зустрічались, просто довго дружили, потім втратили контакт. Я знав, що вона вийшла заміж, але не знав ні де вона живе, ні її нового прізвища. Та й, відверто кажучи, мене це мало цікавило.

Коли вона знайшла мене в фейсбуці, то написала:

«Вась, ти шо досі сердишся на мене? Знаєш, коли померла моя мама, майже 2 роки тому,  – я тільки зараз можу спокійно про це говорити – я стала дивитись на світ по-іншому. Я зрозуміла, що життя надто коротке і не варто витрачати його на сварки...»

Потім ми спілкувались три дні нонстоп. Вона розповідала про свою сімю, про те, як травматично переживала смерть мами. Я їй розповідав, про дівчину, яку люблю тепер і до якої хочу повернутись в Київ.

Після розмови з Христею, я пододавав наново в друзі тих, кого я колись забанив в соцмережах і перепросив.

«Життя надто коротке і не варто тратить його на сварки...»

Саню Семеніхна можна підтримати коштами. Приватбанк 5168 7572 7448 7547.

Фото: з відео L.A.N(AK95)Officiel

Рейтинг: 4.8 Голосів: 30 Переглядів: 2068
Ваша оцінка: 106306

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (13)

+

Додати коментар



    • 8 Грудня, 2015 09:28Yulianna Medvid Відповісти
    • Живеш в теплі й комфорті (as a bug in rug), з руками-ногами-головою, з відносно здоровими родичами - і раз! натрапляєш абсолютно несвідомо і невідомо як на таку історію... Далі навіть не можу писати, бо клавіатура залита...


    • 9 Грудня, 2015 00:01Василь Відповісти
    • Пройняло? Це добре. Підтримайте його.


    • 27 Листопада, 2015 05:18Xrystyna Pivniak Відповісти
    • ..ну ти,Василику, вмієш вже до сліз довести...


    • 29 Листопада, 2015 00:23Василь Відповісти
    • Христя, тобі те саме завдання - перепостити і надіслати 10 грн. А ще можеш додати його в соцмережах.


    • 29 Листопада, 2015 08:42Xrystyna Pivniak Відповісти
    • ...Вибач, ше раз скинь мені,будь ласка, ссилку на свою статтю "Розуміти тата".але на скайп, будь ласка. Наперед вдячна:) Гарного дня ;)


    • 29 Листопада, 2015 08:39Xrystyna Pivniak Відповісти
    • Скинь його нік в соцмережі...:)


    • 29 Листопада, 2015 08:36Xrystyna Pivniak Відповісти
    • Вась, шось не виходить...каже, що "помилка отримання інформації по рахунку"...є інший рахунок?


    • 29 Листопада, 2015 08:28Xrystyna Pivniak Відповісти
    • ...добре, Васильку, я зроблю , як ти кажеш прямо зараз, бо можу забути...;)


    • 24 Листопада, 2015 12:06Kasya Katrashchuk Відповісти
    • Надзвичайно! Дякую...


    • 24 Листопада, 2015 16:55Василь Відповісти
    • Катю, сподобалось? Перешли йому 10 гривень і перепость.


    • 28 Листопада, 2015 02:26Kasya Katrashchuk Відповісти
    • Знаєш, я в той день, коли читала статтю, вагалась чи їхати до тата. І прочитавши - таки поїхала.
      + Зроблю,те що пишеш.
      + Просто дякую!


    • 24 Листопада, 2015 09:53Олег Пендюк Відповісти
    • Сильно, Василю! Зачепило...


    • 24 Листопада, 2015 16:56Василь Відповісти
    • Дякую, п. Олеже, я просто розказав його історію. Сильний він. До речі, його можна знайти в соцмережах.