Бути вдячним за можливості

03.06.201510:53 Василь В цьому тексті, який ви намірились читати, дуже багато букв, але якщо ви справді хочете цінно провести найближчі 15 хвилин, то перестаньте його читати і подзвоніть до того, хто для вас важливий і послухайте, що він вам розкаже, а на кінець скажіть, що ви його любите. Це буде набагато корисніше, ніж читати мій монолог.


Але якщо ви вже сказали важливим людям про їхню важливість і при цьому не втративши цікавість до статті, то подаруйте наступні 15 хвилин мені, і я відчую, що я вам потрібен.  А отже, я важливий і люблений. Врешті, не кожен витратить 30 хвилин на мої прохання.

Нам так хочеться, аби нас приймали, як ми є, аби нас любили наперед. В цьому є цінність, це розкриває, надихає, надає життю окриленості. Так є, коли нас люблять.

Не дуже приємно розуміти, що є хтось, кому ми за замовчуванням нецікаві, ті, кому за замовчуванням наперед не любиться все, що б ми не робили. Але ж хочеться подобатись всім. І навіть тим, що вважають тебе за такого, що не вартий уваги. Таким хочеться сподобатись найбільше. Хочеться, щоб ті сказали: слухай, ти справді молодець, в тебе добре виходить. Але вони так ніколи не скажуть. Це марне чекання.

Є люди, які всупереч всьому тебе люблять, і навіть коли ти помиляєшся, їхній кредит любові не вичерпується. Вони приймають тебе, навіть знаючи твою недосконаліть чи нездалість. Цих кілька людей. Яким справді цікаве твоє життя, твої історії, успіхи, поразки. Тих, котрі, попри всю зайнятісь, знаходять час на «як ти?». На прості два слова.

Тих, котрі не бояться подзвонити першими. І сказати, що ти важливий. Готові переступити через гордість.

Ті, котрі можуть не просто пробачати твої невдачі, але при цьому продовжувати вірити в твої успіхи. Це любити. Таким людям ти можеш показати свої слабкі сторони, і вони не вважатимуть це вадою, а будуть вдячні, що довіряєш їм.

Перші і другі – різні люди. І ті, і ті потрібні. Наявність перших дозволяє особливо цінувати других.

Але важливо не просто мати «других», але й стати «другими» для інших. Несподівано подзвонити, відправити листівку, зайти в гості, написати короткого мейла чи якось показати, що ти цінуєш ту людину.

Коли йдеш тому, іншому, шось давати, то не завше йому то треба. Зазвичай, це відчувається. І тоді приходити другий раз стає важче. Але коли приходиш вп’яте і відчуваєш те саме, внутрішньо тішишся, що пробував, хоч і останнього разу було особливо важко.

Але є «інші інші», яким ти завше треба.  Це вже третя категорія. І цінність тих людей особлива і відмінна від звичного сприйняття речей. Це люди, які мають якісь явні вади – фізичні чи психологічні. Думаю, це люди-Божі-подарунки.

Недавно опівночі я повертався нічним Львовом до свого гуртожитку.  Вже не їхав транспорт. Я йшов пішки. Коли я не спішу, то десь за годину доходжу.

От я йду. І мені дуже хочеться з кимось познайомитись. Пристати до якоїсь компанії. Мені хочеться вислухати чиюсь історію. Комусь поспівчувати, за когось потішитись. Мені хочеться, щоб це був якийсь незнайомець. Тої ночі я мав чотири випадки. 

Спершу до мене підійшов якийсь чоловік і спитав: как дела? За руку він тримав хлопчика років 8-10.  Я трохи злякався від такої несподіванки, навіть почав думати, що йому від мене може бути треба, але потім опанував себе і відповів: «все отлично»,  і простягнув йому руку для тиснення. Після рукопотискання і я пішов собі далі, за спиною почувши, як той чоловік каже хлопчикові: бачиш, мене ніхто не побив, тут ніхто нікого не б’є, тут нормальні люди. Пояснював він то малому російською.

Я пішов далі – дорогою двоє підвипивших хлопців з різницею в кількадесять метрів помахали мені, і я їм відповів тим самим.

Але четверта зустріч була особлива. Вже було за північ. Я йшов по проспекті Шевченка і в мене мало не вдарився один чоловік. Він зупинився біля мене і сказав: дайте дев’ять п’ятдесят на ліки. Чоловік хитався.

В руці він тримав палку. І якесь посвідчення. Мені хотілось з ним поговорити і почути його історію, це та зустріч, яку я передчував.

Чоловіку не вистачало на ліки, йому потрібно було купити краплі для очних м’язів. «Я не сліпий, я слабо зрячий» виправдовувався він.

«Ви щось пили?» питаю, бо бачу, що його хитає. «Ні, в мене порушена координація рухів». І я згодом бачу, що це правда.

Я не був певен, на що підуть ті дев’ять п’ятдесят,  але я розумів, що це дуже мала плата, щоб почути його історію.

Він вийшов шукати гроші на ліки, і я йому пообіцяв їх дати. Виявилось, нам по дорозі. І ці пів години, поки ми йшли, він розповідав свою історію. Він погано бачить вже 6 років, палка допомагає йому не падати на бордюрах і не стукатись в стовпи. Він трошечки бачить. Але дуже мало.

Коли ми переходимо дорогу, я підтримую його за лікоть. «Вчора я натрапив на кілька стовпів і ще боляче впав». Чоловікові 32 роки. Колись він робив підвіконники і випари якоїсь хімії "посадили" йому зір. Він ходив на комп’ютерні курси для сліпих, а також на курси масажу.

Він розказував багато, мені було цікаво і я слухав. Я давав йому додаткові питання і бачив, як він тішиться, що може мені шось розказати. Крім імені, він мене нічого тої ночі не запитав: його не цікавило, чим я займаюсь, звідки йду вночі, скільки мені років. І це для мене було навіть краще. Мене тішить, коли мені довіряють. Врешті, інформація про мій вік, зайнятість чи напрям куди я рухаюсь ніяким чином би не вплинула на наше спілкування. Просто я розумів, що моя присутність коло нього має цінність.

І мені порівнялась ця історія з біблійною про Емаус.  Неважливо, хто ти, тебе не бачать, але ти поруч.

Чоловік йшов від дому до проспекту Шевченка годину, просячи кожного зустрічного дев’ять з половиною гривень. «Знаєш, що люди мені відповідали?  – шо в них гроші на картці, інші казали, що не мають, треті, що я їм брешу, один чоловік дав мені гривню».

Але ця зустріч була важливою для мене. Він потребував мене. Він довірився мені. Коло свого під’їзду чоловік намацав код вхідних дверей і зник в темряві будинку, а я пішов собі далі.

Я не знаю, що є правда з того, що розказував мені той чоловік, не знаю, чи має він друзів чи того, хто б любив його,  я не знаю, чи ми зустрінемось колись.  Але його обмеженість вчить мене бути вдячним за мої можливості. Він вчить мене того, що якщо в мене є людина, яка є для мене важливою, я маю їй це казати. Бо така людина є.

Якось мені сказали: якщо хочеш знати, чи зможеш прожити з цією дівчиною все життя, то маєш дати відповідь на три запитання. Чи любитимеш її, якщо вона потрапить в аварію і буде калікою, чи уявляєш себе з нею в старості, коли вона буде негарною, чи тобі комфортно з нею молитися.

Мені ще треба вчитись любити. Але я знаю, що ті «інші інші», люди з обмеженнями, вчать нас любити по-справжньому. Їм не важливі наші статуси.

Фото: dogguie.net

Рейтинг: 4.9 Голосів: 36 Переглядів: 2194
Ваша оцінка: 105599

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар