Запізнюватися можна по-різному...

28.02.201514:03 s.Jelena
Цей допис, який я зібралася розмістити у своєму блозі, не робить мені честі, бо є радше відображенням болючого досвіду, але, може, хтось зробить з нього висновок для себе і цим самим уникне подібного.


Останнім часом в моєму житті сталося кілька подій, які змусили мене задуматися над моєю єрархією цінностей. Померло кілька близьких моєму серцю людей: подруга, професор-єзуїт, добрий приятель, який, будучи іноземцем, дуже багато допомагав Україні, тепер однокурсник… Люди відходять, кожен у свій час, і ці важкі моменти прощання належать до мого життя. Воно болить якийсь час, а потім стає частиною моєї дійсності. Я свідома, що з роками тих моїх друзів і знайомих, хто зникне за горизонтом земного життя, буде все більше і більше, аж поки я сама свого часу до них не приєднаюся. Однак по-справжньому болить мене інше… Життя усіх цих, близьких моєму серцю людей, тут на землі обірвалося здебільшого у зв’язку з якоюсь хворобою. Ми підтримували зв’язок, але коли хвороба тривала вже довше, то воно якось ставало частиною буденності, чи що... Недавно я зловила себе на думці, що ніби розумію, що кожне життя коротке, що воно може у будь-який момент обірватися, особливо у хворобі, але насправді живу так, ніби не сприймаю цього серйозно. І так от відкладаєш відвідини цих людей до безконечності: бо справи, бо іспити, бо письмові роботи… Це все неправда! Немає такої зайнятості на світі, яка могла би стояти в ієрархії цінностей перед людиною, а тим більше – близькою… Це все вимівки, дешеві виправдання, що, мовляв, не було часу зайти. Я ж майже кожного разу, за вийнятком, можливо, останнього випадку, мала б до глибини розуміти, що кожен новий день може бути для них останнім…

І проблема не в якихось закидах совісті, що, мовляв, не попрощалася. Їхнє життя, зрештою, продовжується, і з ними можна завжди поговорити. Проблема радше в тому, що у таких випадках виявляється в моєму житті важливішим… Збираєшся цілими тижнями, а то й місяцями зайти, обіцяєш собі, а в результаті отримуєш телефонний дзвінок, після якого все довкола ніби зупиняється: померла, помер… Ніколи не забуду, як, майже щодня по дорозі до універу, проїжджаючи велосипедом близько біля будинку професора-єзуїта – близького друга, і вічно кудись поспішаючи, одного дня таки завернула туди, аби поділитися радісною новиною про зданий іспит, а він більше не підняв трубки… Натомість прийшов його настоятель і повідомив, що я запізнилася… Рівно на один день… Це страшне відчуття… Коли стоїш безпомічно і розумієш, що запізнюватися в житті можна по-різному: не було транспорту, корки в місті, невчасно вийшла з дому… А можна і так, коли до глибини серця відчуваєш, що щось інше поставила у своїх буднях приорітетом, щось, що не обов’язково мусіло бути на першому місці, на місці відвідин близької тобі людини, яка, можливо, проживає останні дні свого життя тут, і їй важливо прожити їх з тими, кого вона любить…

Що хотіла тим всім сказати? Напевне, поділитися болем… І не в останню чергу попросити не повторювати моїх помилок…

Рейтинг: 4.9 Голосів: 60 Переглядів: 2020
Ваша оцінка: 105215

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (3)

+

Додати коментар



    • 4 Березня, 2015 13:00Марія Дичка Відповісти
    • А мені пригадується теплий літній день, коли я поверталася з відрядження і вирішила заїхати в гості до свого хресного. Він кілька днів перед цим дістав крововилив і лежав неритомний. Можливо він мене не бачив і не чув, але на душі так стало легко після тих відвідин. Постійно згадую як він лежав, і з ока котилася сльоза. Можливо це була сльоза покаяння,яка змила всі гріхи. Я встигла! А через кілька днів він помер...


    • 2 Березня, 2015 16:32Олег Пендюк Відповісти
    • Маю на превеликий жаль теж подібний досвід. Не поїхав, не відвідав, не написав, не сказав… А потім вже було пізно. Дякую, сестро Єлено, за нагадування.


    • 28 Лютого, 2015 20:57Вктор Денисюк Відповісти
    • Нажаль буденна суєта заберає від нас час на спілкування з близькими, дійсно треба правильно розставляти пріоритети і просити Божої допомоги в цьому щоб неробити помилок та вірити в те що життя продовжується у вічності.