Львівський вертеп помандрував до Дніпропетровська. Частина I.

13.01.201501:20 Василь День перший (9.01). Мій поїзд виїхав з Києва до Дніпропетровська, але зійшов я швидше – в Дніпродзержинську, близько 7:15 ранку. Тут я мав приєднатися до решти 11-ох, які приїхали сюди зі Львова з вертепом. І хоча ролі у вертепі в мене не було, я був їм за фотографа і оператора.


Нашим місцем зустрічі та початковою точкою для колядування був офіс невідомого і незнайомого мені Дмитра. Офісом була двокімнатна квартира неподалік вокзалу. Тут близько 7:30 ранку востаннє перед виступами проганялась репетиція вертепу, після чого ми мали мати зустріч з місцевим священиком УГКЦ в церкві, де він править, і поїхали в місцеву жіночу колонію.

Дмитро в своєму офісі приймав нас задарма, пізніше він викликав два таксі й ми поїхали до церкви. Місцевий священик нас прийняв дуже радо. В храмі ми заспівали кілька коляд під гітару і сопілку, після чого мали вирушити в колонію. Окрім отця, нас також супроводжував тут п. Аскольд – парафіянин цієї церкви.

При вході до жіночої колонії ми трохи чекали, бо мусили оформити наші паспорти, адже тут діє особливий режим. Фотографувати там заборонили, але обіцяли фотографії нам надіслати. Отже, заходимо в зал колонії. Вертепники йдуть за куліси перебиратись в костюми. Я ж не маю ролі у вертепі і фоткати не можу. Залишаюсь за кулісами і спостерігаю за реакцією публіки. В залі переважно старші жінки, я б навіть сказав, бабусі. Вони в куртках і закутані в сірі вовняні хустки. Всі в сірому. Зал майже переповнений. Заглядаю в очі тих бабусьок і намагаюсь прочитати в них емоції: бачу очікування і позитивний настрій, однак вони не усміхаються. Починається вертепна вистава. Більшість акторів – студенти львівських вишів, аматори, з 11 чоловік особисто я знаю тільки двох, але, на моє враження, вони всі досить харизматичні люди.

Найекспресивнішою і найемоційнішою в нашій вертепній постановці є Соля, вона грає чортика. Під час її виступу заглядаю в зал. Ці захоплені очі ув’язнених бабусь, непроста, дуже повільна зміна емоцій, від серйозності на межі байдужості до усмішки. Я бачу, як тюремниці співпереживають Різдвяній містерії. Ці запалені цікавістю очі. Занурення, хай і короткомиттєве, в історію свята Христового народження, яке допомагає їм забути на короткий час про суворе в’язничне життя і свої помилки.

В жіночій колонії №34 близько 300 увязнених, тут "сидять" лише ті, хто вчинив перший злочин. В залі переважно старші жінки, бо молодші на роботі – їх не відпустили. Працюють жінки на швейній в’язничній фабриці. Наглядачка за вязнями, яка вирізняється від сірих жінок зеленою військовою формою, хвалиться, що їхня швейна фабрика займає призові місця. Також розповідає, що третина тутешніх увязнених "сидять" за вбивства.

До слова, в залі тюрми, в якому ми виступаємо, волога стеля, яка не матиме ремонту в найближчі роки. Вона нагадує мені долі цих жінок, які, ймовірно, мають небагато перспектив у житті. Максимальний термін перебування тут 15 років. Жінка в камуфляжі розповідає, що скоро одна з увязнених вийде на волю, бо вона тут вже понад 14 років. Я собі думаю: "Вийде і куди піде?"

Коли на сцену виходить Чортик спокушати Ірода, на обличчях глядачок, окрім цікавості, зявляється усміх. Сірі жінки всміхаються. Ми пробили цю сувору стіну. Відкрили щось людяне в них: можливо, спогад про дитинство, а можливо, подарували частину дитинства, якого в них, ймовірно, ніколи не було. Серед сірих в залі одна молода жінка. Я її помітив одразу. Коли вертепники колядували, вона аж хиталася, співпереживаючи дійство на сцені. Якщо б вона знала слова, то точно співала б з нами.

Після дійства, коли всі актори пішли за куліси перебиратися, я навпаки вийшов поспілкуватися з жінками. До мене підійшла одна з них і дуже дякувала. Хоча я навіть не виступав. Не знаю чому, але я її обійняв. Просто дуже захотілось. Можливо, це подарує тій жінці надію чи трохи тепла. Я не знаю, за що ця жінка увязнена, не виключено, що за вбивство...

Паралельно священик роздає журнали і образки з зображенням Ісуса Милосердного. Ці релігійні католицькі журнали "Слово", "Возлюбите друг друга" і образки я привіз із Києва. У книжковій крамниці костелу Олександра мені дали кілька десятків образків і з десяток примірників журналів за день перед відїздом безкоштовно, дізнавшись, що я буду в колонії. До костелу я теж потрапив тоді випадково.

Отець все роздав. Жінки з величезним захопленням порозбирали наші подарунки.

Далі ми сіли в машини і мали їхати до священика на обід. Але по дорозі ми розговорились з отцем і той згадав, що має одного особливого прихожанина – Яроша. Дмитро Ярош, візитівка якого відкриває всі двері, вивявляється, живе в Дніпродзержинську і є прихожанином парафії знайомого нам отця! Також в ту церкву ходять батьки п. Яроша. Отець питає: "Ну то шо, заїдемо з колядою?". Священик знає всіх своїх парафіян і має їхні контакти. Ми погоджуємося на пропозицію.

За 15 хвилин ми вже в хаті Яроша. Зустрічає особисто, запрошує в хату. Окрім Яроша, нашу коляду слухали три жінки: дві дочки і дружина; на руках він тримав внука. 

Сам п. Ярош здався мені дуже простим, гостинним і хазяйновитим чоловіком. Колядки співав із нами і часто усміхався. Я подумав, що він дуже добрий чоловік: простий, веселий, без манії величі. Я навіть згадав ту програму Майкла Щура, де він розказує, що Ярош часто всміхається. Певно, справді основна зброя Дмитра Яроша – це усмішка. Щира. Я був упереджений щодо цього чоловіка, поки не побачив його наживо, поки не говорив до нього, поки не тис його руки. Далі ми знимкуємося з ним, отримуємо візитівки.

Після чого ми їдемо до священика в гості, там нас чекає накритий на всіх вертепників обід. Жінку отця Ігоря звати Марія, в хаті ціла купа дітей – пятеро. Постійний галас, дитячі крики і сміх. В хаті дуже затишно. Спочатку ми співаємо коляд. Трьом донечкам отця десь до 12 років – оцінюю на око; і хлопчик, якому десь 8-10. Дітки дуже комунікабельні – спілкуються з нами. Господар запрошує нас за накритий стіл: тут різні салати, борщ, домашня піца. Ми смачно обідаємо. За обіднім столом діти отця співають для нас коляди і віншують.

Вже за обідом ми розуміємо, що наша електричка на Дніпропетровськ через 20 хвилин і ми не встигаємо на неї, бо ще треба заїхати в офіс забрати наші наплічники.

До слова, що в Яроша, що у отця за коляду нам дають гроші – таким чином ми заробляємо собі на дорогу.

На електричку ми справді спізнюємося. Сідаємо в бусик. Поміщається всіх 12 чоловік з наплічниками.

В Дніпропетровську наш перший виступ в міському Палаці дітей та юнацтва. Після виступу в Палаці їдемо у військовий госпіталь.

В лікарні для бійців ми виступаємо на коридорі. Там дуже шумно. Дехто тільки приїхав з фронту… Серед слухачів вертепу двоє молодих вояків без однієї ноги. 

Після виступу дехто з глядачів йде знайомитись з нашим Чортиком – вона прекрасно грала. Робимо спільну знимку. Виступаємо ще в кількох відділеннях. В одному з них стіни і стеля з пліснявою нагадують про жіночу колонію, в якій ми були кілька годин тому.

Після виступів їдемо на квартиру, де ночуватимемо. Нас приймають чоловік з жінкою і задарма селять 12 чоловік у себе вдома. Вечеряємо і готуємося до сну.

Далі буде…

 

Рейтинг: 5.0 Голосів: 11 Переглядів: 1630
Ваша оцінка: 104967

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар