Пишімо листи на небеса...

30.11.201411:34 ОлЕсЯ
Богословка
ВіДпОвІдЬ НіКоЛи не ЗаБаРиТьСя!!!


Я її ніколи не бачила...
Коли я народилася, вона вже давно мешкала у своїй небесній світлиці, утішаючи своєю присутністю небесних жителів.

Я ніколи не чула її голосу...
Коли я народилася, її голос уже давно перестав лунати на Землі, залишилися лише спогади його звучання у серцях її дітей, друзів та знайомих. Хоча, з часом, і ці спогади почали вивітрюватися і ставати щоразу тьмянішими, линучи у країну забуття.

Я ніколи не відчувала тепла її дотику, лагідності та ніжності її стареньких, спрацьованих рук.
Коли я народилася, вони вже давно возносили хвалу нашому Небесному Отцеві.

Я ніколи не відчувала її ніжних поцілунків на моїх дитячих устах...
ЇЇ поцілунки уже давно перетворилися на краплини свіжої вранішньої роси, яку вона щедро щоденно посилає на нашу Землю... 

Я не бачила її чарівної усмішки, коли вона радіє, суму в її очах, коли їй важко на серці...
Вона уже давно осягнула стану безпристрасності, у неї більше немає перепадів настрою, депресії, нудьги... є лише вічна радість, яка все навколо огортає безмежною любов'ю та миром.

Вона ніколи не розділяла зі мною свої переживання, страхи, роздратування...
Вона уже давно перебуває у місці вічної безпеки, "де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне."

Я її зовсім не знала...
А причина цього дуже проста: коли я народилася, моя дорогенька ПРАБАБУСЯ МАРІЯ уже померла. Смерть розлучила нас, так і не давши нагоди познайомитися...

Я не можу назвати себе людиною, яка вичерпно знає свій родовід, збирає всю можливу інформацію про своїх предків, записує на відео/аудіо голоси ще живих бабусів/дідусів та ін... Я уже давно зрозуміла, що найголовнішого очима не побачиш і вухами не почуєш... Я навчилася закарбовувати спогади у глибині свого серця, там їм безпечно і я не боюся їх втратити. Вони не просто лежать собі пасивно на поличці, а радше навпаки: вони мають активний вплив на моє життя, формують мою особистість. У важкі моменти життя, вони самі виринають, допомагаючи знайти вирішення найскладніших проблем та додаючи сили та наснаги йти вперед.

Що стосується моєї ПРАБАБУСІ МАРІЇ, я мала досить скупу інформацію: я знала, що у неї було досить складне життя, чоловік прийшов з війни без руки, невдовзі після того помер, син з дитинства хворів на туберкульоз..., але вона була сильною та незламною, цю свою силу вона черпала з безнастанної молитви. А перед смертю вона удостоїлася побачити ангела, який літав у Церкві.

Незважаючи на цю інформацію, яку я знала про мою любу прабабусю, вона завжди залишалася для мене по той бік реальності. Її СМЕРТЬ була завісою, яка нас розділяла. І, здавалося, мене це не дуже хвилювало. Я не відчувала особливого браку або жалю через те, що не знала її. І, можливо, так було би завжди, якби не важка життєва ситуація, у якій мені ніхто не міг зарадити. Яку сучасний світ називає безвихідною. Це була не просто проблема, це було питання життя і смерті. Найдорожча людина, яку я знала, бачила, чула... просто залишила мене. Хоча, можливо це було несвідомо...

7 листопада.... Це була похмура осіння днина, подібна на безліч інших, але одночасно така виняткова. Я була у розпачі та розгублена, страх цілковито огорнув мене. Я не знала, що робити далі... І тут ураз Господь, вислухавши мої молитви, скеровує мене до моєї рідненької прабабусі, яку я ще тоді зовсім не знала. У щирих сльозах, я усім своїм серцем звернулася до неї, просячи її допомоги. І трапилося чудо! Ми познайомилися! Мене огорнуло дивовижне відчуття! Наша зустріч зовсім не була подібною на знайомства, які у мене були раніше у цьому житті. Ми не вивчали одна одну, не підбирали відповідних слів, не намагалися показати свої найкращі сторони. У мене просто було відчуття, що ми знаємо одна одну давно.

Хоча я її ніколи не бачила фізично, але чітко відчула її духовну присутність. У її мові=мовчанні я відчула надприродну тишину та мир, які були набагато промовистішіми від найкрасномовніших слів. Від її лагідного дотику полинув легенький вітерець, який був найніжнішим від усіх дотиків, які я коли-небуть відчувала. У цей момент наші душі усміхалися одна одній, безмежно радіючи нашому знайомству. Я була впевнена, що з того моменту усе буде добре, усе налагодиться. І так сталося. Ввечері проблема, яку неможливо було вирішити протягом 3,5 років, вирішилася  сама дуже легко. А я віднайшла близьку подругу,  яка нікому не заздрить, яка ніколи мене не зрадить... Зради бувають з моєї сторони через мою недосконалість та людську неміч, але так хочеться з кожним днем ставати кращою, щоб подобатися моїй коханій прабабусі, яка є чистою та досконалою любов'ю.

Я знаю також, що колись, як дасть Бог, і я буду бабусею, прабабусею, тож вже відтепер прошу у Господа ласки  бути гідною з моєї небесної домівки витирати сльози моїх внучат, правнучат... Тішитися з ними і сумувати....

Смерть нас не розлучає, вона лише поглиблює, удохотворює наші стосунки. Більше того, ми можемо навіть подружитися з людьми, з якими не мали нагоди познайомитися протягом їхньої земної мандрівки. Ця дружба стане для нас найціннішим скарбом!

Отож давайте будемо дивитися на людей, які відійшли у вічність, по-іншому. Вони не залишили нас, радше навпаки: вони є ближчими до нас, ніж були ще за свого життя. У таких стосунках є повнота, якої нам так бракує на Землі.

Найрадіснішою новиною є те, що вони, як і Господь, чекають нас і завжди готові прийти нам допомогу у наших найдраматичніших життєвих ситуаціях, а згодом – просто щоб БУТИ РАЗОМ У ПОВНОТІ ЛЮБОВІ!

ПиШіМо ЛиСтИ на НеБеСа, ВіДпОвІдЬ НіКоЛи не ЗаБаРиТьСя!!!

Фото: uarp.org

Рейтинг: 5.0 Голосів: 26 Переглядів: 1735
Ваша оцінка: 104655

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар