Роздуми з берегів Дніпра

26.08.201421:16 Марічка
Цьомик
Кілька слів про Божі дороги


Тепер, після багатьох подій, знайомств, зустрічей, які залишили по собі у моєму житті товстелезні томи радісних спогадів і безліч нових можливостей, часто спадає на думку фраза, давно прочитана у вже загубленому номері "Зернятка": "Коли Всевишній кличе – треба йти".

Я ніколи конче не міркувала над важливістю цих слів, чи над тим, чим саме вони є для будь-якого християнина. Та й власне, гадала собі я, що є поклик Всевишнього? Як саме розпізнати його і що це має означати? І чи й справді Бог звертається конкретно до мене і хоче покликати конкретно мене? Відповідей на ці питання не було, і з часом я все більше віддалялась від первісного, дитячого поняття Божої присутності у кожному моменті мого існування.

Іноді, аби прийняти важливе рішення або зробити необхідний вибір, ми потребуємо своєрідного зовнішнього втручання. Особливо коли йдеться про щось незвичне, ризиковане чи авантюрне. Іноді нам необхідний хтось, хто просто змусить тебе наважитись на якусь кардинальну зміну. Щодо мене, то я таких поштовхів потребую регулярно, бо до якихось карколомних рішень ніколи не готова. Геніальний Божий план у тому, що Він залюбки посилає нам потрібних людей у потрібні моменти – саме там, де це  необхідно. Принаймні у моєму житті така людина не просто з’явилась – вона перемінилась на моїх очах, разом з тим і мене перемінивши.

Ось тут і ховається основа моїх теперішніх міркувань: Бог не обов’язково має з’являтися у вогняному стовпі чи палаючому кущі. Адже Він може говорити вустами людини, що поряд з тобою. І кликати до Себе також може. І хіба це не Божий поклик, коли  в неї загоряються очі, і вона переконує тебе: їдьмо, їдьмо, буде класно, тобі сподобається, ось побачиш? Багато місяців тому прочитала на Фейсбуці приблизно таку фразу: «Якщо віддати своє життя у Божі долоні, то згодом побачиш Божу долоню у всьому» Її істинність для мене не потребує підтверджень, бо я пересвідчуюсь у ній кожного разу, коли довіряю свої кроки Всевишньому.

У моменти складних рішень і сумнівів варто пам’ятати, що Бог – милостивий і щедрий Тато. Він багатий на цікаві і веселі сюрпризи, Він з радістю допомагає подолати труднощі і підтримує у найтяжчі моменти. Якщо лишень довіритись Йому – якщо спробувати відчути Його присутність у людях довкола – життя набирає особливих барв і тонів, і стає безцінним подарунком.

Усіма цими філософськими міркуваннями, які, мабуть, уже втомили люб’язних читачів, я хотіла розпочати невеличку розповідь, радісний спогад, який бажаю зберегти і розділити з вами.

17 серпня 2014 року Божого я з величезною радістю відвідала ІІ Всецерковну прощу в Патріаршому Соборі Воскресіння Господнього у місті Києві. Іще одне з численних Божих чудес, бо ще за день до поїздки її можливість практично дорівнювала нулю. Але ось, за Божим промислом, я стою під склепінням нашого Собору, такого рідного і дорогого, і довкола стільки радості, з хорів лунає чарівний спів, Патріарх промовляє до вірних, над моєю головою плинуть хмаринки і весь Собор наче випромінює божественну благодать. Особливий момент богослужіння – відновлення хресних обітів. Це особливе таїнство – своєрідне таїнство надії. Коли ці прості слова змушують перевернутися усю душу і заново відкривають перед нею шлях до очищення. Бо це, без сумніву, були благодатні сльози зворушення і спасіння. Я за них Богові безмежно вдячна.

Було і врочисте водосвяття і благословення Блаженнішого Святослава (навіть трішечки персональне), було сонечко, і світло, і радість, і піднесення. І ще було багато-багато спогадів…

15 серпня 2013 року. Четверо бадьорих волонтерок із рюкзаками радісно (бо нарешті, не без допомоги киян, знайшли дорогу від станції метро) чимчикують у напрямку Собору (це також щастя, що люди нас сприйняли спокійно і всі намагалися пояснити як то знайти грєко-католічєскую церковь – я їм за це щиро вдячна). «Як нам тепер знайти отця Валаха?» «Не знаю» «То зроби шось, то ти з ним говорила» «То шо, шо говорила? Я його не бачила» «Всьо одно, бери дзвони. І взагалі, то ти всьо перша почала»  З третього разу зустрічаємо когось, хто нас кудись веде, показує здоровенні коробки з пластиком, папером і шнурочками і садовить за роботу. І от ми вже кілька годин справно штампуємо бейджики для прочан на завтрашню прощу.

Як вам це описати? Як я опинилася в Києві? У мене є подруга, що перевернула моє поняття про звичні речі і змусила мене заволонтерити (я? волонтером? в Києві?!). То вона подбала про Сарепту у Карпатах, то вона розпланувала поїздки, подбала про зв’язки і заявила мені, що ми всі разом їдемо і це не обговорюється. І тоді наші стежки попровадив Бог.

І ми їли смачнючу піцу разом з печеньком – бо тут нарешті з’явився о. Тарас Валах і взяв нас під своє крило. Потім Бог послав нам київську знайому, що згодилась нас прихистити на ніч. А було спільне ночування в крипті, і та біла мармурова підлога Собору, яку ми кілька разів полірували, і розставляння стільців, і нічні прогулянки.

 А ще ми сиділи і вітали майже безкінечний (а надто в неділю) потік священиків з усіх куточків України та з-за кордону, і в тому потоці з’являлися знані і люблені постаті, всі такі усміхнені і люб’язні (той незабутній момент, коли ще здалеку хтось гукає до нас: «А де ж ті, яструбівські?», і виринають з-поміж натовпу радісні обличчя отця-декана і ще жмені близьких і дорогеньких священиків, і виявляється, що тут вже про нас легенди ходять, і почуваєшся ніби на п’єдесталі, бо ти тут виконуєш унікальну роботу, та ще й, до всього, рідний деканат прославляєш :) ), і так було сонячно-сонячно, і ні краплинки втоми, хоч і напруга, і наплив прочан, і така круговерть довкола, що поснідати ніколи… Це лишень Божа долоня в тім, що ми опинилися там у той момент, і на нас покладено таку місію. Я дотепер відчуваю за це вдячність і гордощі))) А ще унікальна атмосфера – відчуття себе як частини великого цілого, і море можливостей, що її відкриває блакитна волонтерська маніжка, і кожен, хто тут прибирає, охороняє, роздає їжу – твій побратим. Ти наче вдома. У великій-великій-великій рівноправній сім’ї.

І ми, міцно взявшись за руки, оточивши Патріарха і високоповажних гостей і єпископів, разом спускалися до Дніпра на водосвяття, і радісно схиляли голови під благословення Блаженнішого Святослава, і важко було перестати всміхатися, бо увесь цей день – та де там день – тиждень! – став тижнем особливої божественної радості.

Для мене то був унікальний дотик до Божої руки, яка мене обдарувала так щедро, як би я ніколи і уявити не могла. Персональне чудо сталося, коли Він послав мені жадану і радісну зустріч, що могла б відбутись лише там і лише тоді. Чи є щось неможливе, якщо просто попросити Бога про це? Очевидно, ні.

І тепер, міркуючи про те, як же я насправді зважилася на щось подібне – рвонути до Києва на 4 дні, не зовсім розуміючи, де ночуватиму і що робитиму, я все більше переконуюсь, що то був унікальний поклик Господа – і саме Він привів мене туди, відкрив для мене Собор як джерело душевного оновлення. Ось чому, майже втративши надію цього року навідати його, я довірила цю справу Богові – і Він виконав моє прохання. Стоячи на Архієрейській Літургії, дивлячись у хмаринки над головою, я мала відчуття, немовби повернулася додому після довгої мандрівки. Бо цей Собор став просто рідним. Не знаю, чи це через те, що я там ночувала, чи через те, що підлогу мила, але він просто наш. Рідний. І я просто фізично – наче малесенька цеголка, одна з мільйонів, але від того не менш важлива. Кожен кутик тут – мовби кутик домівки, і тут зі стін лагідно поглядає Митрополит Андрей, і в білому мармурі віддзеркалюється вранішнє сонце.

І хоча моя розповідь далека від досконалості, пережити наш Собор кожен має по-своєму. Тому всім бажаю хоча б раз переступити його поріг і наповнитися тією особливою благодаттю, що витає в ньому. Відчуйте там дотик Божої долоні до вашого серця.

Рейтинг: 4.9 Голосів: 15 Переглядів: 1531
Ваша оцінка: 104121

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар