Про «неформала» і непрофесіонала

26.06.201208:39 Сталася ця пригода на другий день після Зелених свят. У вранішньому автобусі Бурштин – Львів повно студентів з клунками і містян середнього віку, які на вихідні їздили провідати батьків у рідних селах. У Рогатині підсів молодий «неформал» – неголене обличчя, «круті» окуляри, на голові хустка-бандана, на руках – шкіряні рукавички з обрізаними краями, у вухах – сережки і навушники від плеєра. "Байкер або рок-музикант, який квапиться на свій фестиваль", – подумалося мені. Заколисаний дорогою, салон дрімає. Аж раптом за півтора десятка кілометрів, за Рогатином, в «Еталоні» зчинився шум. Із задніх сидінь хтось гукнув: «Зупиніться – людині погано!». Водій пригальмував, відчинив двері. А половина автобуса, сподіваючись, що все ось-ось вирішиться, продовжувала додивлятися свої сни – завжди когось закачує...


Сусіди по «гальорці» провели вперед зблідлого чоловіка років шістдесяти. Пасажир тримався за серце. «Потухлі» очі виказували, що справи його кепські. Літня жіночка порилася у сумочці і запропонувала таблетки. Небогу посадили поруч з водієм, легенько рушили, маючи намір доставити його до найближчої лікарні - у Бібрці. Всі пасажири у напрузі, не зводять очей з хворого. В якийсь момент він якось неприродно нахилився, упав поруч з водієм на спину. Сили його покидали...

Водій ударив по гальмах. Побіг за аптечкою. І тут, розпихаючи у проході стривожених людей, до напівживого чоловіка протиснувся... «неформал». Видно, теж щойно прокинувся. Скомандував: «Отойдите, я – врач!». Помацав пульс, склав свої руки навхрест, кількома впевненими, акцентованими рухами натиснув на лівий бік грудей і «завів» серце – хворий розплющив очі. Молодик попросив водія продовжувати їзду, на ходу відчинити двері та люки – щоб забезпечити надходження прохолодного повітря. Тримаючи за зап'ястя, весь час стежив за самопочуттям автобусного пацієнта...

Пасажири по мобільнику зв'язалися зі «швидкою». Чомусь з'єднало з віддаленими Перемишлянами, а не з Бібр­кою, куди значно ближче. Але вихід знайшли: перемишлянські медики підказали код, номер стаціонарного телефону колег, і пасажири швидко вийшли з ними на зв'язок, дали свої дорожні координати, можливий діагноз. Водій, піддав газу, увімкнув фари, даючи зрозуміти зустрічним машинам, що у нього – «НП».

«Неформал» контролював ситуацію, аж поки не вигулькнула «швидка». Допоміг покласти хворого на ноші, винести із салону, розповів старенькому лікареві, як розвивалися події, підказав ймовірну причину біди.

Детально описую цю пригоду, бо знаю про зовсім іншу поведінку лікаря у схожій екстремальній ситуації. Два місяці тому у рідній хаті несподівано впала, не подаючи ознак життя, 41-річна жителька села під Львовом. Спантеличена дочка і сусідка кинулися на допомогу. Заодно по мобільнику подзвонили до сільського сімейного лікаря. Та відповіла: «Мене тут немає». Заочно давала поради: приставити до обличчя дзеркальце (чи ще жива?), перевернути на бік, засунути під язик подрібнений валідол. Скористатися цими порадами рідні не могли – бо уста зімкнені, та й самих від страху теліпало. Потрібен був професіонал...

Жінка, на жаль, померла. Уже після похорону її чоловік дізнався, що коли донька викликала сімейного лікаря, вона таки була у селі, більше того – проїжджала... неподалік їхньої хати. Але не потрудилася зайти і допомогти. Коли згодом автор цих рядків запитав у сімейного лікаря, чому не примчала на виклик, хоча така можливість у неї була, то у відповідь почув: «Це не був мій робочий час...».

«Неробочий час», «неробоче місце» було і у того «неформала» у бурштинському автобусі. Однак він, на відміну від липниківського медика, вчинив як справжній лікар, як громадянин. Зреш­тою – як християнин.

У тій автобусній круговерті ми не встигли розпитати рятівника, хто він і звідки. Нагода побачити його трапилася минулої неділі – у тому ж автобусі, з тим же водієм. Як і першого разу, підсів у Рогатині. На голові – знайома бандана. На руках – шкіряні рукавички. У вухах – сережки і навушники, слухає музику. Питаємо дозволу порушити його відпочинок. Каже, що звати його – «Паша». За фахом – сімейний лікар. Так сталося, що два останні роки не працює за фахом. Сам з Тернополя, а одружився до Рогатина. Захоплюється грою на гітарі, машинами, альпінізмом...

До Львова я доїхав, будучи твердо впевненим, що у дорозі ні з ким нічого поганого не трапиться. Бо з нами був отой «неформал».

Іван Фаріон

Колаж: Ігор Нестюк

Джерело: wz.lviv.ua

Рейтинг: 5.0 Голосів: 1 Переглядів: 1099
Ваша оцінка: 8313

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар