Про панічний страх перед дітьми (продовження)

26.05.201218:19 Чому так багато людей бояться дітей? Чому бояться настільки панічно, що іноді наважуються вбити свого ненародженого сина чи доньку? Можливо, тому, що кожна дитина є величезним даром і водночас величезним життєвим випробуванням для своїх батьків.


Початок
Та я хочу звернути вашу увагу на ще одну цікаву річ.
Цю історію мені розповів один знайомий священик. Колись його запросили до себе нові парафіяни, щоб він посвятив їхнє помешкання у багатоквартирному будинку. Він охоче погодився, а коли прийшов, то неабияк здивувався. На канапі сиділо п'ятеро дітей.
- Це всі ваші? - запита священик.
- Якось так вийшло, - несміливо відповів господар.
Коли священик вже посвятив помешкання, господиня запитала у нього:
- Отче, чи у вас у парафії немає, бува, якоїсь роботи для мене?
- Мені дуже прикро, та всі штатні місця зайняті, - відповів священик, безпорадно розвівши руками.
- Ні-ні, отче, ви мене неправильно зрозуміли! Мене цікавить якась суспільна робота. Може, я могла б прибирати абощо?
- Ви?! - парох не приховував свого здивування. - Та ж у вас п'ятеро дітей!

- Даруйте, отче, я чудово знаю, скільки у мене дітей, - усміхнулася у відповідь господиня.

- Хіба вам не важко впоратися з п'ятьма дітьми? І ви ще шукаєте додаткове заняття?

- Знаєте, отче, часу у мене достатньо і на дітей, і на домашні обов'язки, і ще залишається. Сама дивуюся, адже у мене теж є знайомі, котрі з одною дитиною не дають ради. Та у нас, наразі, все гаразд.

Господар увесь час ствердно кивав головою. Навіть жартома додав, що, якби дружина мала додаткове заняття, то вдома було б спокійніше. А пізніше ця жінка справді виявилася незамінною працівницею парафіяльної бібліотеки. Отакі дивні історії трапляються з тим виміром часу. Збагнути таємницю можуть допомогти слова Псалма 127:

Коли Господь та не будує дому -

дарма працюють його будівничі.

Коли Господь не зберігає міста -

дарма пильнує сторож.

Дарма устаєте рано,

засиджуєтеся допізна:

усе ж їсте свій загорьований хліб!

Господь дає його у сні своїм любим.

(Пс. 127, 1-2).

Бог є Господом часу. І тому можуть існувати завжди втомлені бездітні подружні пари, які нічого не встигають, і багатодітні подружжя, які живуть в гармонії (хоча це не означає, що у них немає клопотів). Проблема полягає у тому, на скільки ми віримо в Божу всемогутність, а також на скільки чесно ставимося до того, що нас оточує. "Хто має вуха слухати, хай слухає!" (Мр. 4,9).

Наступний стандартний аргумент захисників вбивства ще ненароджених дітей - "турбота". "А що робити, якщо під час пренатального обстеження виявиться, що дитина невиліковно хвора? Наприклад, має синдром Дауна. Чи така дитина має народжуватися? Вона ж буде нещасною".

Дискусія про легалізацію абортів навчила мене одного - якщо хтось не хоче, то не прийме навіть очевидних аргументів. Пізнання залежить від волі. Багато осіб визнають лише те, що хочуть. і навпаки. Тому я не наводитиму аргументи, чому людська істота, навіть якщо вона невиліковно хвора, має право на життя.

Один семінарист з варшавської семінарії мав провести урок релігії у спеціальній школі, де навчалися діти, які страждають на синдром Дауна. Як дехто полюбляє говорити, "ненормальні діти". Тема урока - парузія, тобто повторний прихід Ісуса Христа наприкінці світу. Семінарист почав свою розповідь приблизно так:

- Дорогі діти, коли наприкінці часу Ісус Христос знову прийде на землю, то ми всі будемо дуже щасливі.

- Але ми і зараз дуже щасливі, - з усмішкою відповіли діти.

- Та ні, діти. Ви просто не знаєте! Щойно, коли прийде Ісус Христос, то ми всі відчуємо таке щастя, що навіть не зможемо його описати!

А діти розсміялися і відповіли:

- Але ми й зараз на стільки щасливі, що неможливо описати!

Семінарист був змушений закрити свої премудрі конспекти, і мав над чим замислитися. Він навіть не припускав, що в цій школі зустріне на стільки щасливих дітей. Як він потім зізнався, у звичайних школах ця тема завжди була "прохідна".

Колись я зі своїм знайомим приїхав у місцевість Кадлуби біля Стшелєц Опольскіх, де Сестри Францішканки Місіонерки Марії опікуються інтернатом для хлопців з особливими потребами. Коли ми сіли в холі до нас відразу підійшов один хлопчина і ввічливо запитав мого знайомого:

- Перепрошую, а коли ви помрете?

Мій знайомий дещо збентежився та спробував спокійно відповісти:

- Важко сказати, та найближчим часом не маю такого наміру, а чому ти запитуєш?

Хлопець відповів на диво безпосередньо:

- Бо коли ви померли б, то я взяв би ваші окуляри!

Монахиня, їхня опікунка, потім пояснила нам, що подібний діалог відбувається з кожним "окулярником", котрий приїздить у Кадлуби.

- Боже милий! - потім дивувалися ми. - Скільки людей, дивлячись на сусіда, тещу, думають собі: "Коли він/вона помре?", а потім люб'язно посміхаються і кажуть: "Добридень, сусіде!", "Мамо, як ся маєте?" А цей хворий хлопчина щирий, відкритий і чесний.

Він не краде, не випрошує, лише логічно запитує коли ці окуляри вже не будуть потрібні власникові.

Інша моя зустріч з дітьми з особливими потребами відбулася у перший день Великого посту в костелі св. Августина у Варшаві, де я служив Божественну Літургію для них. Обряд посипання голів попелом (йдеться про обряд посипання голів попелом у перший день Великого посту у римо-католицькій церкві) затягувався в часі, і діти, як то зазвичай діти почали дещо відволікатися, розмовляти й крутитися. Однак, коли я підійшов до дівчинки, яка спокійно стояла біля своєї бабусі, і, посипаючи її голівку попелом, вимовив слова: "Ти - порох і в порох обернешся", то побачив як з її очей покотилися сльози. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось плакав у храмі під час цього великопосного богослужіння. Я теж так ніколи не плакав...

Мудреці цього світу кажуть: "Вагітність треба усунути, бо це ненормальна людина". До істотних рис людяності належить вразливість. Отож, запитую: хто є більш нормальною людиною? Та дівчинка зі сльозами на очах в костелі св. Августина чи гінекологи, які кліщами, частина за частиною, виймають тільця дітей з лона матерів? Після процедури "вони спокійно попивають каву, посміхаються і кажуть пацієнткам, що вже все гаразд". Якщо бути послідовними, то вони повинні б усунути насамперед себе.

Колись я спостерігав біля магазину за хлопчиком, який ліг на землю й двома ногами істерично копав свою маму, тому що вона не хотіла йому купити якусь іграшку. Знаєте, я тоді задумався: котра дитина є нормальною, а котра - ні? Чи та з костелу св. Августина чи та, що істерично копала власну маму? Я впевнений, що і перша, і друга. От лише обидві хворі.

Залишається ще проблема зґвалтування. Тут навіть найбільші противники абортів розводять руками:

- Коли зачаття є наслідком зґвалтування, то в такій ситуації краще зробити аборт, - кажуть вони.

Краще зробити аборт?! Чим є зґвалтування, внаслідок якого відбулося зачаття? Це "брутальне підкинення" дитини, хоча ґвалтівник, звичайно ж, мав на меті зовсім інше. От скажіть, коли хтось виходить з дому і бачить перед дверима кошик з немовлям, то що, можна вбити цю дитину чи ні? Хтось може заперечити, що цей приклад не надто вдалий. Це на багато складніша проблема. Так, звичайно, дитину ніби "підкинули", та жінка пережила величезний стрес і, правдоподібно, їй буде важко виховувати цю дитину. Цілком можливо, що вона не зможе спочатку навіть дивитися на неї, та з часом зрозуміє, що дитя є жертвою зґвалтування і прийме його з любов'ю. Та навіть якщо так не станеться, то в нашій країні є дитячі будинки, де, поза сумнівом, приймуть таку дитину відразу після народження. Якось хтось із захисників абортів відповів мені:

- Знаєте що?! Віддати власну дитину до дитбудинку?! Це не по-людськи!

А вбити дитину - це по-людськи? Усім, хто так думає, я раджу звернути увагу на напис, який я неодноразово бачив на стінах: "Люди, думайте! Це не болить!" А, може, краще написати: "Люди, любіть!" Та це трохи болить...

Інколи я чую, як хтось роздратовано каже: "Залишмо нарешті проблему абортів!" Куди не глянеш, всюди сперечаються про аборти. В пресі, радіо, на телебаченні, в церкві. Юристи, філософи, публіцисти, актори, лікарі. Як з розуму посходили...".

Та чи справді всі говорять про аборти? А діти? Хтось колись питав їх про це? Хтось може заперечити, що це не їхня справа, що вони надто малі. А чому не піти й не запитати в дітей з багатодітних сімей, в дітей з особливими потребами чи вони хочуть жити?

Дитячі голоси... Коли я минаю варшавські мікрорайони і бачу порожні пісочниці й гойдалки на подвір'ях, то задумуюся, чи згідно з Божим задумом тут не мав би лунати дитячий сміх?

Автор: отець Пйотр Павлюкевич

Джерело: Свічадівська крамничка

Фото: chernivtsi.wssvitdutunstva.blogspot.comlyceum1.cv.ua

Рейтинг: -   Переглядів: 1146
Ваша оцінка: 7947

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар