Батьки чи діти?!

01.05.201222:00 "Виховання означає розвиток здібностей дитини, а не створення тих нових, яких в ній немає". Д. Мадзіні
Як правило, коли діти набувають підліткового віку, батьки починають зауважувати, що дуже багато елементів із вчинків дітей не задовільняють їх батьківського "темпераменту". Поведінка особи підліткового віку може проявлятися у всій своїй різноманітності, починаючи від відкритої ревності до молодших брата чи сестри і закінчуючи хамством та грубістю.


Як на мене, всі проблеми батьківсько-дитячої "війни" криються у тому, що батьки не завжди обдумують свої розмови та вчинки у стосунку до дітей. Як правило, і це в більшості випадків, прояв батьківських дій - це спонтанний вияв емоційності. Здебільшого не є таємницею, що погляди дітей на їх взаємовідносини із батьками протилежно відрізняються від таких же батьківських.

Відсутність належного спілкування вносить неабиякий дисбаланс у відносини батьків та дітей. У той час, коли батьки майже весь день на роботі, а діти - в школі, їхнє спілкування є неможливим. Його, як правило, заміняють засоби масової інформації, телевізор, магнітофон, комп'ютер, друзі. У даному середовищі цілком відсутня гармонія взаємовідносин батька та дитини, більше того - вона знищується.

Інша справа із правильним будуванням батьківських відносин. Мається на увазі принцип рівності (на противагу цілковитій батьківській зверхності) та дружби. Тобто, коли батьки не диктують егоїстично свою волю, не силують робити лише те, що їм до вподоби, коли не ставлять своїх дітей на сто сходинок нижче від себе, а навпаки - дають доцільну, врівноважену, а найголовніше - засвідчену своїм власним життям, пораду. У якійсь мірі, про такі стосунки можна сказати як про дружні, толерантні, невимушені.

Проте - це крайність. Між батьками та дітьми неможлива дружба у повному значенні цього слова. Вона є всього-лиш своєрідним допоміжним елементом виховного процесу, і, зрештою, не єдиною формою взаємовідносин. Дітям слід пам'ятати, що саме батьки привели їх на світ, дали їм життя, одним словом - вони перші, хто трапляється їм у житті. Друзі приходять згодом. Ніхто на світі не замінить батьків. Батькам же слід пам'яти, що перш за все - діти, а вже після них все інше. На превеликий жаль, не все є так, як би це мало бути. Тому й існують проблеми. Батьки хочуть бачити в дітях себе, а діти - себе в батьках. Чи не варто сприймати дійсність такою, якою її створив Творець: в гармонії - діти є дітьми, батьки - батьками.

Сучасній молоді слід задати компроментуюче питання: "Якщо б цей день був останнім у твоєму житті, з ким би ти його провів?" Я думаю, не слід подавати тут варіанти відповідей. Нехай кожен зокрема задумається над цим питанням. Від відповіді залежить правильність його життєвої позиції.

Спробуймо визначити хоча б деякі причини неправильного спілкування між батьками та їх дітьми.

Найперше, що впадає у вічі, так це "військове капеланство": наприклад, такі накази як: "негайно ж перестань", "щоб це більше не повторювалось, бо...", "замовкни" і так далі. Тут абсолютно виключена форма спілкування. Чому?

Дитина негативно сприймає моральне знущання зі сторони, тим більше батьківської. У даному разі вона не бачить жодного батьківського розуміння, не бачить бажання батьків увійти в її ситуацію, подивитись на неї очима любові. Тому діти й перечать у відповідь, ображаються та проявляють свою впертість. Невже так важко сказати: "Будь ласка, не роби цього, сину (доню)", "Перестань кричати - мене так болить голова", чи ще щось у тому дусі. Як на мене, ефект буде більший.

Ось одна з типових, найпоширеніших ситуацій:

Мама: "Михайлику, негайно одягайся, ми запізнюємось!"

Михайлик: "Я не можу, допоможіть мені".

Мама: "Не м'явчи, скільки вже разів сам вдягався!"

Михайлик: "Мені ця сорочка не подобається, я не хочу її".

Мама: "Що, нові вибрики?! Ану негайно вбирайся!"

Михайлик: "А вона не зашпиляється".

Мама: "Ах не зашпиляється, тоді так і попреш, нехай всі подивляться, який ти бовдур!"

Михайлик: "Ти погана!.. "

Чи це нормальне спілкування матері з її "найдорожчою" дитиною? Уявіть собі подібну ситуацію, коли вона відбувається по дорозі до храму Божого: скільки злоби та образ, нервів! І з цим всім люди йдуть до Ісуса!..

У даному випадку матір більше дивиться на себе саму, аніж на дитину. Чує свої накази, а не дитячі сльози. Цю ж подію вона могла зробити зовсім іншою, проте для цього потрібно бути справді мамою:

Мама: "Михайлику, вбирайся, будь ласка, швидше, ми можемо спізнитись".

Михайлик: "Я не можу, допоможіть мені."

Мама: "Давай, я тобі допоможу, але ти старайся також сам".

Михайлик: "Мені ця сорочка не подобається, я не хочу її".

Мама: "Я тебе розумію, але ще сьогодні візьми, а завтра я дам тобі іншу".

Ось в такому тоні мати виступить як та, що відчуває дитину, а не лише свої амбіції. Дитина, бачачи материнську відкритість, раніше чи пізніше перестане вередувати.

Ще одним хибним шаблоном у закритій формі батьківсько-дитячого спілкування виступають погрози та страхітливі попередження типу: "Якщо ти не перестанеш клеїти дурня, я наб'ю тебе", "Ще раз таке трапиться - і я закрию тебе самого в хаті" й тому подібне. Якщо відсутня батьківська психологія, то й лікар не допоможе. Погрози ще ніколи до нормального виховання не привели. Вони всього лиш заганяють дитину, як ту тваринку, в кут, з якого їй немає куди подітись. Діти через погрози ніколи не дійдуть до правильного розуміння своїх невдалих "добрих" вчинків.

Критика, звинувачення, "прискіпливість" - засоби, що автоматично пригнічують дитину і приводять до найнижчого рівня світосприйняття. Критичні фрази у батьківському виховному процесі мають бути відсунуті на далекий-далекий план, якщо взагалі не стерті. Вони провокують в дітей або ж відкритий опір, або ж плач, смуток, у гіршому випадку - розчарування у стосунках з батьками. Нерідко можна почути такі вислови: "Інші батьки як батьки, а ви...". Критичний підхід виправдовує себе лише в особистісному ракурсі, коли скерований на себе самого. В іншому випадку він направляє об'єкт критики до заниження самооцінки. А не потрібно вже великого психолога, щоб сказати, що низька самооцінка створює нові, ще складніші проблеми. Як на мене, слід звертати батьківську увагу не лише на негативні сторони своєї дитини, а й на позитивні. Частіше, звичайно, на другі. Не треба переживати за те, що, мовляв, слова похвали розбестять дитину. Це не так: "Ще жодна тварина не здохла від своєчасно поданої їжі, навіть якщо порція є мінімальною" (Китайська поговірка).

Ще одним негативом у батьківському ставленні до дітей є висміювання або ж обзивання. Для дитини найболючішим є, коли її недоліки висміюють найдорожчі особи - батьки: "ти лінтюх ", "нероба", "горбатий", "кривоногий", "плакса-вакса" і т. д.

Як правило, дітей це ранить найефективніше. Вони або плачуть ще сильніше та голосніше, або ж злобно відзиваються у собі: "Хто б це казав", "Подивіться на себе"... Чи є у цьому якийсь сенс? Ні!

Звичайно, всі ми прекрасно знаємо, як важко втриматись у спілкуванні від суперечок. Проте вони у відносинах батьки-діти мусять бути викоріненими.

Існує багато здорових підходів, наприклад: "Та ти все ж таки скажи!", "Рано чи пізно, я дізнаюсь, краще самому признатись!" і так далі. Кращим та більш ефективним буде метод стверджувальний, а не допитувальний:

Син: "Я сьогодні отримав два бали".

Батько: "З якого предмету?".

Син: "З математики, я..."

Батько: "Ну, знаєш, не всі є схильними до математичного мислення. Проте, можливо, ти не довчив чогось?".

Син: "Та так, я вчора хотів додивитись фільм і не встиг добре засвоїти вивчений матеріал".

Батько: "Це тобі урок на майбутнє, тепер надолужуй, не зволікай, семестр завершиться дуже швидко, добре?"

Син: "Добре тату, я постараюсь виправитись".

Уявіть собі цю ж ситуацію у допитливому режимі строгого батька, який сам донедавна ледь кінці з кінцями зводив з математики. Дитина тоді замикається, відмовляється відповідати, дратується. Ніхто від цього не виправиться, ні не виграє.

"Мораль" і "нотації" мають нести в собі виправний, люблячий та довірливий характер, а не строгу зверхність. Поради досягнуть бажаного, якщо будуть побудовані на розумінні. Співчуття сприйматимуться належно тоді, коли відображатимуть собі співпереживання проблеми, а не висміювання чи насмішки. Похвала приноситиме користь тоді, коли будуватиметься не на лицемірстві, але скеровуватиметься на піднесення настрою, заохочення.

Батьківство - не забавка для дорослих. Це максимальна відповідальність, максимальна відданість, це, коли хочете, - філософія. Не всі одружуються для батьківства і не всі є батьками. Парадокс? Та ж ні, це - цілковита деградація сім'ї; неправильне розуміння батьківського покликання; викривленне сприйняття дитини. Це найзагальніші руйнівні елементи здорових взаємовідносин між батьками та дітьми. Ніколи "батькам" не слід забувати, що діти потребують великої любові та ласки, відкритості та розуміння.

Джерело: Пізнай Правду, №60 (3) 2003

Фото: ditvora.com.ua

Рейтинг: 3.9 Голосів: 18 Переглядів: 4851
Ваша оцінка: 7564

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (1)

+

Додати коментар



    • 20 Квітня, 2014 09:29Sanya Pavlov Відповісти
    • читайте на цю тему ж "Виховувати чи виховуватися" http://www.mammy18.ru/vixovuvati-chi-vixovuvatisya/