Про українську освіту в Польщі

14.04.201207:19 Думаю, що час урешті серйозно задуматися над сьогоднішнім станом української освіти в Польщі та над тим, які вона має перспективи. Дуже часто хочемо (намагаємося) описувати певні явища, що відбуваються, посилаючись на окремі фактори. Натомість рідко спромагаємося подивитися й розглянути питання в ширшому аспекті – брати до уваги і соціологічні чинники, і демографічні, і загальні, і внутрішні. А всі в принципі знаємо, що певні процеси в державі відбуваються, отже ми (як українська громада) теж є і їхнім учасником, і об'єктом. Має місце процес взаємодії – хочемо цього, чи ні: ми ж у цій державі в конкретний час живемо. Отже – все те, що стосується освіти, треба описувати й аналізувати, беручи до уваги наявність різних явищ. «Об'єктивних», загальних, на які не маємо великого впливу, і «суб'єктивних», що великою мірою залежать від нас самих.


Мені особисто бракує спроби ширшої дискусії як про стан нашої громади, так і про стан нашого шкільництва. Уже досить довго її нема. Інша справа – маю поважні сумніви, чи ми до цієї дискусії дозріли. Чи можемо говорити в такий спосіб, щоб відкинути взаємну недовіру. Чи хочемо послухати критичну думку і чи вміємо її сприйняти по-щирому: називаючи і вказуючи на щось погане. Це зовсім не означає заперечувати як добру волю, охоту, так і дотеперішню працю окремих людей, які, скажімо, за цю освіту (і за громаду) несуть відповідальність. При чому – допускаю таку можливість, що я помиляюся. Але на те й розмова.

Стан освіти сьогодні
Цим разом відкину сухі статистичні дані. По суті, протягом багатьох років нічого в нашій освіті не змінилося. Безперечно – не в плані організації. Надалі маємо п'ять комплексів шкіл (м. Білий Бір, Бартошиці, Ґурово-Ілавецьке, Лігниця, Перемишль). Від вересня 2011 р. почали працювати українські класи при комплексі загальноосвітніх шкіл у Більську-Підляському, з яких згодом повинна утворитися українська школа. Надалі працюють міжшкільні та міжкласні групи навчання в понад 100 місцевостях Польщі. І далі це майже 3 тис. школярів, які вивчають українську мову в Польщі, в усіх організаційних формах (школа з українською мовою навчання, двомовна школа, міжшкільні та міжкласні групи навчання). Нібито й непогано, нібито і певний проґрес (як у Більську). Ну й далі понад 75% учнів рідної мови вчиться у т.зв. Пунктах навчання.

Юридична основа

Зміни, які відбулися останнім часом, можна назвати косметичними.
Метою нової редакції розпорядження про підтримку національної ідентичності учнів національних меншин було довести цей акт до змін, що відбуваються в освіті (Закон про систему освіти). Звичайно, я не маю на увазі зміненої т.зв. програмної основи, коли пишу про «косметику». Організаційно – нічого не змінено. Суттєво – так, але це стосується усього шкільництва, воно в цілому мусить дати собі раду з новими програмами, підручниками тощо. Ми теж. Тут лише можна добавити й згадати про «Стратегію розвитку українського шкільництва у Польщі», яку тоді ще Міністерство внутрішніх справ і адміністрації та Міністерство освіти Польщі прийняли на початку липня 2011 р. Хоч слід пам'ятати, що сама «Стратегія» ніяким юридичним актом не є. Її цінність полягає в тому, що вона вказує те, в якому плані розвиватиметься освітня політика держави стосовно українства. Цей документ є неабияким важелем у різних більш-менш конфліктних ситуаціях, що часвід часу мають місце – зокрема, на локальному рівні. Згадати хоч би пристрасті навколо українських класів у Більську-Підляському, які розгорнулися протягом канікул 2011 р. Документ став у пригоді – це однозначно, бо в ньому відбито прагнення і української громади Підляшшя, і рішення держави створити пізніше українську школу в цій місцевості. А те, що ми вибрали варіант еволюції (починаючи з творення класів), а не революції (школи), теж належить написати з позначкою «позитивне». На противагу позиції місцевої влади Більська.

Яка громада, така й освіта
Це перше, що треба констатувати. Неможливо оцінювати стан нашого шкільництва, не аналізуючи стану української громади в Польщі загалом. Те, як функціонують окремі школи чи міжшкільні групи навчання української мови в різних місцевостях, тісно пов'язане з тим, як функціонує вся громада. Тобто питання звучить: який стан українства у Польщі на кінець 2011 р.? Те, на що треба звернути увагу, – це серйозне зменшення учнів у всіх українських школах у Польщі. Не маю на увазі тут пунктів – оскільки тоді потрібний був би більш розширений аналіз. Хоч би тому, що треба було б розглядати це в кожному конкретному випадку – пункту в Ґіжицьку, Сяноку, Щецині чи деінде. Узагалі дивує мене дещо легковажне ставлення деяких громад до цього аспекту. Може і нема проблеми в тому, що в Кошаліні тепер є десь приблизно 38 дітей, у Битові – 30... Та коли згадаємо, що декілька ще років тому виринула поважна ідея створити в тому ж Кошаліні українську школу (90 школярів), то побачимо невідрадне явище на місцях. Щось сталося. І в цьому випадку не можна всього скидати на демографічну кризу. Та про це далі. Хочу сказати одне – важливим є існування українських шкіл як таких, хоч не можна забувати й про пункти.

Те, що мене хвилює в нашій громаді, це перманентний песимізм і маразм. Ми якісь пасивні. Робимо – але так не до кінця, хочемо – але таки не до кінця, і любимо – певно, теж якось не до кінця. Маю на увазі любов до свого. Бо чи не є так, якщо звідусіль чути запитання «чи» (а чи варто, а чи треба, а чи є сенс), коли, на мою думку, – це запитання повинно звучати: «як». Як зробити і робити справу, щоб вона йшла? Не кажу, що це просто. Я б сказав – неймовірно важко, і часи насправді нелегкі. А в ситуації шкільництва – дуже важкі. Авторитет школи і вчителя знижується з дня на день. Учитель часто як для учня, так і для його батьків – просто «ніхто». З другого боку – ми, як вчителі, теж якісь безпорадні, немічні, боязкі, загублені, апатичні. Немовби самі даємо дозвіл, щоб до нас так само ставитися. Бо як іще можна назвати ситуацію, коли батьки вирішують за нас, скільки має бути годин навчання (буває таке), що цього вчити не потрібно, а взагаліто – «моєї дитини мучити не треба» (це не жарт ані переборщення). І коло замикається. Як нас навчили легковажно ставитися до свого (мови, традиції), так і маємо. Маємо таку громаду згодом. Коли й навколо видно лише, що сенсом життя має бути добра гулянка, мобільний телефон та автомобіль – а «реальний» світ переходить у фейсбук. Цим сказано все.

Школи
Хоч би і як вони боролися, не просто подолати їм різні закиди. Перший – повністю  неправдивий і необґрунтований, зате такий, який повторюється залюбки: «в українських школах низький рівень навчання». Це брехня! Усім, хто це повторює, я прошу просто брати відповідальність за своє «паршиве» слово. Українські школи, зокрема в Білому Борі, Лігниці та Перемишлі, складають екзамени на вищому рівні, ніж загалом у державі. Школи в Ґурові та Бартошицях – складують екзамени на вищому рівні, ніж інші у своєму окрузі, районі чи воєвідстві. І не лише одного року, ця тенденція утримується декілька років – отже, це саме тенденція, а не випадковість! Як міряти рівень школи іншим чином? Інші закиди щодо шкіл – а що кому пасує, те й видумає. Як кому, як коли. Наш національний мазохізм – нищити й паплюжити та заперечувати своє і своїм! Бо так зручно. Щоб знайти виправдання для свого безвілля й безхребетності: «Сам не дам дитини до школи, але щоб мені комфортніше стало – зроблю все, щоб школу полити брудом перед іншими». Гуртом же й батька легше бити.

Отже – важко боротися зі стереотипами. І результат видно. Певно, невдовзі муситимемо – чи то пак будуть змушені окремі громади – робити серйозні клопотання, щоб зберегти деякі школи. Я свідомо не вживаю слова «ліквідувати». Це ще не час гасити світло. Малі школи треба буде нам приватизувати. Нам – маю на увазі місцеві громади. І до того треба підготуватися. Не бачу в приватній школі нічого поганого – наука надалі буде безкоштовною для учнів, державна субсидія буде нараховуватися, а школа буде мати можливість економити кошти (у приватних шкільних закладах не діє вчительська хартія). Тим шляхом йдуть уже деякі самоврядування – у випадку, коли школу треба залишити, а кошти її утримання перевищують спроможність органу. Подейкують, що деякі наші школи хоче перейняти одна з Церков – теж може бути.
Те, що треба додати – учителям в українських школах варто бути більш активними. Утримати школу – це не лише завдання директора і двох-трьох людей з-посеред вас. Це ваше завдання – хоч би тому, що це ваші робочі місця.
Беручи до уваги дискусію, яка розгорнулася на сторінках «Нашого слова» з нагоди ювілею перемиської «шашкевичівки», варто також нагадати одне – українські школи (усі – і двомовні, і з українською мовою навчання) функціонують на основі Закону про систему освіти і Розпорядження задля підтримки національної ідентичності учнів – представників нацменшин. Наголошу: задля підтримки національної ідентичності! Варто про це пам'ятати – для кого ця школа є і чого має навчити (крім реалізації шкільної програми). Це не є школи для загалу, для поляків – ті з них, хто хоче вивчати українську мову, мають таку можливість, оскільки вона введена до списку іноземних мов, які вивчаються в школах у Польщі. Тобто – можна звернутися до своїх шкіл в районі з пропозицією вивчати українську (подібно як англійську, німецьку тощо). Школа для національної меншини має здійснювати програму збереження й розвитку – в нашому випадку – української ідентифікації й самосвідомості учнів. Отже, школа має забезпечити не лише кваліфіковані кадри (учителів математики, біології, хімії чи інших предметів), але ще й подбати (згідно з законодавством), щоб ці кадри на кожному рівні, на кожному етапі й кожному місці вчили дітей бути українцем. Навіть коли ці кадри – неукраїнські. Коли школа цього моменту не відпрацьовує або нехтує ним,  вона не лише неукраїнська – вона не дотримується закону і його постанов.

Варто думати
Багато років я намагаюся аналізувати все, що відбувається в українському шкільництві у Польщі. Маю велику пошану до людей, які щодня змагаються з навколишнім світом і стараються вказувати іншу, аніж загальноприйняту дорогу; які творять дійсність та світ, а не лише його безвольно сприймають. На щастя, таких людей маємо багато. Долю можемо формувати самі – або її очікувати. Здається – краще її творити. Та не можу позбутися враження, що нерідко хочемо й реаґуємо лише тоді, коли нас до цього змусить ситуація. Отож, ми ставимося до явищ і життя як пожежники. Є пожежа – приїхали й погасили її. Або догасили. В чому проблема? – Протягом  десяти років з лишком указую на неґативні явища, вказую на тенденції – прошу розгорнути дискусію: щоб ми не були пожежниками! Щоб ми вміли підготуватися до ситуацій, які можуть наступити. Рідко таке відбувається. Перш за все – маємо дітей, маємо учнів, тож якось воно буде. І саме з оцим «якось» – може вийти по-різному. Не вміємо пробитися поза контекст своєї школи, пункту, громади. От – як у Кошаліні. Знехтування своєчасної пропозиції колишнього голови Кошалінського відділу ОУП Романа Дрозда призводить до деґрадації самого пункту (Кошалін – це лише приклад, подібне відбувається й деінде). Знехтування аналізу тенденцій нині призводить до проблем деяких шкіл. Щоб ніхто не почувся ображеним: пишучи «деґрадація», не маю на увазі рівня навчання, а лише явище зменшення кількості учнів. І тут роль не тільки вчителя. Подібне передбачаю я й для Ольштина – з різних причин не вдалося створити української школи, попри великі сподівання й заходи. І попри можливості її відкриття. Досвід показує – там, де це можливе, пункти мають переходити на інший організаційний рівень – школу чи класи. В іншому випадку, після певної стадії розвитку, пункт буде завмирати і стане лише животіти.

Відносини
Щоб школи та пункти навчання правильно функціонували, потрібні добрі відносини й клімат в окремих громадах. Приклад Щецина: цього можна досягнути. Там працює структура – ОУП. Учитель з пункту навчання має неймовірну поміч і підтримку. Яку підтримку мають інші вчителі з пунктів навчання української мови? Могло б навіть вистачити, щоб діти місцевих діячів систематично відвідували уроки. Хтось цей приклад повинен дати: а хто має дати, як не люди, які збираються керувати тією чи іншою організацією? Далі: які в нас відносини на лінії школа (пункт) і Церква? Бо відчуваю, що тут якось прохолодно. А коли так, то що і кому треба змінити? Може, й одним, і другим. Які справи у громаді? Що робити, аби сварня не переносилася на школу – інституцію, яку повинні оберігати всі, незалежно від поглядів?

Фінансування українських шкіл та пунктів
Один лише аспект наведу – всім стає зрозуміло, що кошти, які наділяє Міністерство освіти на школи, загалом не забезпечують повністю їх існування. Та ще – держава якомога побільше намагається вкинути в мішок самоврядування. Це загалом стосується всіх, і українські школи чи пункти – не виняток.
Однак прошу вчителів та місцевих лідерів – пам'ятайте про одне: як на школу, так і на пункт виділяється державна субсидія! Ці гроші надходять до ґміни! Це не так, як нам інколи намагаються говорити місцеві бурґомістри чи війти: «ми вас утримуємо, ми платимо за навчання вашої мови». Тобто – ви повинні бути нам вдячні, бо можемо цього не робити. Ні – це не так. Вони мусять це робити, оскільки є воля батьків, підтверджена відповідними заявами, складена з дотриманням усіх процедур (дивіться – casus БільськПідляський). Запитання – чи хочемо і будемо домагатися своїх прав, чи часом не легше нам стояти в позиції постійного прохача, бо до цього ми звикли?
Отже – що з нами і як нам бути?

Марко Сирник

Джерело: «Наше слово»

Фото: nashemisto.if.ua

Рейтинг: 4.2 Голосів: 4 Переглядів: 4157
Ваша оцінка: 7455

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар