У світі, де холоне любов

14.02.201208:40 Ми ніколи не зможемо сказати чим вона точно є. З чого починається і як триває. Бо Любов – це непізнане трансцендентальне, і так як і Бог – проявляється у вигляді дару, щоб тривати. У людини ніколи не буде прямого доступу до цих процесів. Тому ми можемо навчитися приймати і дякувати. І пам'ятати, що як тільки означимо, відразу втратимо відчуття любові. Щойно назвавши, загубимо її таємницю.


Людська природа схильна спрощувати любов, замість того, щоб переживати її сакральність, таємно від світу і тільки в собі. Здається, ніщо так не примітивізовує філософію любові, ніщо так не дисонує з її суттю, як "розкручений" у нас в останні роки День Валентина. Всі ці однакові плюшеві червоні купідони, які масово скуповуються в магазинах, є не просто несмаком  у ставленні до Іншого, але й категорично, напряму спростовують відчуття унікальності людського вибору. Зрештою - масовість цього проголошеного дня, коли пари стають дивовижно схожими між собою і йдуть однаковими траєкторіями до місцевих кнайп, з однаково сентиментальними виразами обличчя і навіть з однаковими трояндами в долонях. В цій дикій уніфікованості вже нема і сліду любові, а тільки обряд. Опинившись у такому мертвому просторі, жива людина моментально спробує вирватися з нього, прорвати закриті кола і вдихнути повітря. Цей відрух живого супроти мертвого, зрештою, здійснює не лише людина, але й цивілізації, цілі суспільства, якщо їх поріг чутливості вловлює запах смерті.

Кожна спроба уреальнення, матеріалізації любові є її гострим запереченням, знищенням і скасуванням. Через свою незахищеність і вразливість, завдяки уособленій таємниці, – людська любов не витримує дефініцій, систем, кітчу, масовок, плюшевих сердечок, закликів, велелюддя. Вона не має нічого спільного з "рожевими окулярами", бо навпаки, як рентгеном, просвічує Іншого. Любов є великою здатністю впізнати в іншій людині світ до першого гріхопадіння.

Її ритміка, наскрізна пульсація і світло пронизує наше людське серце незалежно від того, чи ми любимо конкретну особу, з плоті і крові. Це "підключення" до джерела любові – трансцендентне, а тому стається поза нами, нашою волею, свідомістю, життям. Але якщо сталося, то перед нами відкривається вибір, який є суттю людської природи – бути в любові чи блокувати її в собі. Третього не дано. В цьому простенькому дуалізмі, зрештою, існує цілий світ, кожна цивілізація і культура. І якщо терези схиляються до «небуття», то про яку тоді реальність, добру політику чи культуру може йтися?

Істинність любові у тому, що вона існує. Тому її єдино точний антонім, як у лінгвістиці, так і в онтології – це смерть. Смерть від нелюбові або смерть нелюбові – це не метафори, а власне межа, де зникає і людське, і Боже. Це і є сам кінець людського світу – у просторі та часі, без шансу повернутися назад. Ті, хто наближаються до лінії, вже випромінюють смертельний холод, а тому світ без любові за – це суцільна отрута для інших світів, де ця любов ще є. І це тоді, коли любов насправді ніколи не зникає сама по собі. Вона залишається живою навіть після фізичної смерті людини, але її можна вбити в одному біологічному людському житті.

Ми і справді довгі роки живемо "у світі, де холоне любов" (Оксана Забужко), але сама лише думка про це раптом зриває у нас самих досі зачинені намертво двері, і ми робимо перший вдих. Помітити людину поруч, знайти її, а відтак цілувати її сліди. Може, тоді, за крок до межі, нам вдасться зупинитися...

Світлана Одинець

Джерело: Річ

Рейтинг: 4.8 Голосів: 17 Переглядів: 1380
Ваша оцінка: 6855

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар