Пам'ятаючи чужі блукання, не загубись в своїх

EXCLUSIVE ARTICLES02.11.201515:28 Ми ніяковіємо плакати над своєю неприємністю. Тому ми будемо плакати над чужою.


"...Змушували мене запам'ятовувати блукання якогось там Енея, забуваючи про власні помилки, оплакувати смерть Дідони, бо вона заподіяла собі смерть із любові, і при цьому я в своєму найбільшому горі не мав слів для себе...

Бо чи є щось жалюгідніше від нещасливця, який

не милосердиться над самим собою(...), не плаче
над своєю власною смертю, що її спричинила
нестача любові до Тебе, Боже?"
"Сповідь", Книга перша, XIII, 20-21

 

О, це дійсно так притаманно нам!

Оплакуємо ледь не все на світі, і в тім плачі за світом так не часто розглядаємо себе...

Ми тужимо за чужою втратою, і оплакуємо чужу помилку, гріх, коли свій власний гріх, можливо, ми, вже висповідавши, так і не збагнули.

Ми думаємо, що чужа трагедія важча, що саме там потрібна допомога, але це тільки з перспективи наших обмежених суджень, – чуже судити легше. А в той час, ми, насправді, губимось у власних лабіринтах провин, і колемось об власну тернину.

Ми думаємо, що чужа трагедія важча, що саме там потрібна допомога, але це тільки з перспективи наших обмежених суджень, – чуже судити легше.

Бо ми як глядачі театру; з партеру дивимось виставу чужих нескладностей життя. А час антракту – це час обговорення, і звісно ж, не своєї комедії. Так неприємно говорити про те власне, що не склалось через нашу власну провину. Ми ніяковіємо плакати над своєю неприємністю. Тому ми будемо плакати над чужою.

Та суть не в тім...

Суть у Творці, Якому ми все ще віддаємо меншу долю власних переживань. Господи, дай волі віддати Тобі більше! – і думати не про чуже, а про власне.

Нам доведеться зібрати себе заново, і постати перед Ним зі своїм, без оправдань, і без пояснень.

Бо ж ми, перш ніж згадати саму провину, прагнемо згадати причину провини, її обставини і співучасників. Не наші амбіції, не наші пристрасті, не наші вимоги винні нам, але завжди обставини, люди... І через те, що ми згадуємо про все на світі, торкаємось ще й чужого досвіду, – важко нам щиро оплакати саме себе.

Кого роздивлятись, як не самого себе? Кого винуватити, як не себе, найчастіше? І якщо вина не твоя, то правда все ж стане за тобою, і Бог розсудить, Бог єдиний розсудить.

Яка користь голосити над недолею чи гріхом ближнього, коли в той самий час марнуються твої дари?

Так часто в цім криється милосердя до себе самого – вміти себе пильнувати, вміти себе вчасно скартати, а виправдання – то Богові належить.

В нас є вдосталь скарг, і, може, винних нам, є вдосталь тих, над ким ми, попри все, – заплачемо ще. Але Бога більш, ніж вдосталь, щоби перше виплакати себе, а потім вже схилятися над іншим. З важким серцем кому зарадиш? Яка користь голосити над недолею чи гріхом ближнього, коли в той самий час марнуються твої дари і гайнується дорогоцінний і такий короткий час. Вкотре все віддати Богу.

Анастасія Колосовська

Фото: yak-prosto.com, economica.org.ua, teatre.ua, jkg-portal.com.ua

Рейтинг: 4.8 Голосів: 18 Переглядів: 1399
Ваша оцінка: 106185

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар