Знайди собі священика

17.01.201511:17 Не знаю, чи мої слова переконають бодай когось, але знаю точно, що людина, яка перестала ходити на Літургію і живе без Таїнств, бо священик їй не догодив, – це людина, яка здалася без бою.


У мене на роботі ні для кого не таємниця, що я закінчувала католицький університет. Ну, не факультет теології, але більшість мене сприймає як випускницю саме цього факультету, і для них не було б жодної різниці, навіть якби я там закінчувала факультет вищої математики. Словом, прикметник «католицький» діє на моє оточення по-особливому.

Давно не секрет, що розмови про релігію – одна з улюблених людських тем, в одному шерегу з розмовами про погоду, політику і взаємини. От і в нашому колективі без цього не обходиться, особливо якщо медіа підкинуть якусь гарячу тему, або наближаються релігійні свята, або… та багато є приводів до таких розмов. Зрозуміло, що багато аргументів у таких балачках скеровані мало не персонально до мене (якась така підозріла схожість до провокативних розмов із репертуару фарисеїв часів Ісуса) як представника… ну, не знаю, може випускників католицьких вузів? Жартую. Насправді йдеться про те, що в моєму оточенні всі чудово знають, що я – практикуюча католичка з такими-сякими знаннями в галузі теології, що не раз перекладається у практиці на давання порад або оцінювання подій і явищ зі сфери релігії і Церкви.
Днями нагодою до розмов про релігійні практики стала другорядна медіальна сенсація: одна не до кінця підтверджена історія про католицького священика, який зробив щось не те, не так і не там. Тема як тисячі – в країнах, де католиків більшість або просто дуже багато, такі сенсації це взагалі звичайність, бо Церква та її служителі відіграють там значну роль у щоденному житті, тож зрозуміло, чому медіа не цураються подібних тем.

Але якось слово по слову, і ми з колежанками опинилися в жанрі «наболіло». На поставлене в лоба запитання: як я, після таких сенсацій про священнослужителів, можу щонеділі ходити на Месу (і моєї відповіді в стилі: «та запросто!») виявилося, що колись кожна з моїх співрозмовниць була практикуючою і ревною, але… У таких справах кожне «але» – це верхівка айсберга. А сам айсберг – це дуже часто, за словами непрактикуючого християнина, або згіршення, або розчарування. І береться це з контакту не так із церковною спільнотою (хоча й таке трапляється) чи тим паче доктриною, як із конкретним священиком.

Скільки ж подібних розмов я вже чула, скільки разів пробувала аргументу «священик теж людина». А от цього разу під час слухання мене надихнуло на запитання: якщо вам не подобається священик, чому не пошукаєте собі іншого храму, іншої спільноти, іншого проповідника або сповідника? На що у відповідь пролунало: в мене на таке немає часу. І тут мене понесло хвилею красномовства, яку можна звести до одного простого аргументу: якщо жоден з нас не хоче і не користується послугами випадкового лікаря, випадкового перукаря або автомеханіка, а завжди шукаємо того, який, на нашу думку, найкращий у тому, що робить, то чому так само не вибираємо тих, хто виконує для нас церковне служіння? Чому нам бракує впертості пошукати кращого сповідника, а легше просто перестати ходити до сповіді? Чому бракує відваги порозмовляти з настоятелем про його проповіді, а легше під час їх слухання просто переключитися на думки про своє? Чому, хоча б з цікавості, не підемо на недільну Літургію в сусідню парафію, може, там діється щось таке, завдяки чому буде легше відчути присутність Бога, ніж «у себе», і це підштовхне до змін у спільноті, до якої я належу?

Я чудово знаю, що не кожен живе в місті, де багато храмів саме його конфесії, щоб могти вибирати. Є маленькі місцевості, де існує всього одна парафія, а служіння виконує один-єдиний священик. Але ж є ще санктуарії, місця паломництв, реколекції, дні зосередження і ще безліч нагод, аби зустріти саме того священика, який достукається до нашого серця і зуміє зробити для нашого сумління чудовий техогляд. Не знаю, чи мої слова переконають бодай когось, але знаю точно, що людина, яка перестала ходити на Літургію і живе без Таїнств, бо священик їй не догодив, – це людина, яка здалася без бою. І ще я знаю, що дуже легко сплутати кризу віри зі звичайними лінощами і збайдужінням.

Словом, шукайте – і знайдете, стукайте – і вам відчинять. А хороших священиків на світі дуже-дуже багато, і точно не менше ніж хороших лікарів, перукарів чи автомеханіків.

Оксана Ошовська

Джерело: credo-ua.org

Фото зліва: Василь Терещук

Рейтинг: 4.9 Голосів: 67 Переглядів: 2670
Ваша оцінка: 104994

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (3)

+

Додати коментар



    • 12 Лютого, 2015 23:07Андрей Мацюк Відповісти
    • Дуже дякую за статтю!Це стаття для мене.Я вірю в себе і в Господа Бога.Можливо стану на шлях істини.Дякую за статтю..


    • 20 Січня, 2015 12:38Ірина Кисилевич Відповісти
    • Іноді вірні роблять отцям слушні зауваження- варто прислухатись- як висловлюється в публічному просторі (соціальних мережах)? чи не кричиться на людину під час Сповіді?- від крику потім можуть бути проблеми з серцем, з тиском=ризик інфаркту, інсульту.


    • 19 Січня, 2015 21:25Юлія Маланич Відповісти
    • Гарно написано! Думаю, в християнському житті треба бути впертим. Завше будуть люди, які скоса на тебе дивляться в церкві, не такі священники і чи то закороткі, чи задовгі проповіді. Дякую за статтю!