Продиктоване вдячністю

EXCLUSIVE ARTICLES12.06.201307:50 Буває так, що не знаєш що сказати. Так є дуже часто у хвилини вдячності. Так часом буває у нас і з найближчими людьми: цінуємо їх, так сильно любимо, кожного дня пам’ятаємо, бо вони є у нашому єстві, немов би ми мали одне серце, а от поговорити про це часто бракує слів. Не так повинно бути.


А от буває так, що вдячність диктує тобі як повестись, що зробити і що сказати. І саме з оцієї вдячності я черпатиму, пишучи наступні рядки.

Роздумуючи над темою місяця, я вагалася у який саме спосіб писати, але потім зрозуміла, що в моєму серці вже все написано, просто треба прислухатись :)

Моє дитинство було дуже щасливе. Здогадуюсь про це, бо воно для мене губиться у спогадах – так часто буває, коли ти щасливий і не задумуєшся над всім, що з тобою відбувається. А згодом, коли пригадуєш собі оте щасливе минуле, то воно як мить. І не тому, що не пам’ятаєш окремих спогадів, історій, а тому, що всі вони мали в собі якийсь дитячий невичерпний оптимізм, оте легендарне щастя… :)

Якби я зараз отут мала коротко підсумувати за що я вдячна моїм Батькам – що стосується мого дитинства та юності, то було б це… Читайте далі.

Відчуття безпеки і постійної присутності. Важливість постійної участі в моєму житті Батьків я зрозуміла у підлітковому віці. Коли я бачила як деякі з моїх ровесників чи трохи молодших знайомих не вміють собі порадити з впливом інших дітей чи телебачення, чи журналів… Я ж, маючи постійно поруч Маму і Тата, могла (і дякую Богу, що можу) про все з ними поговорити. Але найважливішою у моєму дитинстві була, окрім розмови, власне постійна присутність Батьків, що створювало для мене добру атмосферу, в якій я би могла здорово і в безпеці формуватися, розвиватися. Мені нічого не забороняли, але пояснювали і дозволяли самій робити вибір – це відбувалося якось природньо, в невимушеному діалозі між Батьками й дитиною. Ця безпека, яку я відчувала, дозволяла мені чутися сміливіше, не боятися думати, ставити запитання собі чи оточенню, шукати на них відповідей, вибирати добро, казати «ні» тому, що на мою думку, мене зруйнує. Такий час життя під турботливим батьківським крилом (в дорослому віці ми також дуже потребуємо цієї мудрої батьківської турботи, щоб радитись і відчувати підтримку) сформував у мені поставу людини, що не боїться думати; мій внутрішній простір свободи, в якому я маю право на автентичність, прийняття, Життя!

Дякую Вам, мої Мамо і Тату, за те, що Ви мене так ніжно оберігали й оберігаєте від всяких життєвих небезпек, за те, що довіряючи Вам, зараз можу також довіряти багатьом іншим, гідним довіри!

Спільна праця, вміння робити щось разом. Тато навчив нас – дітей – ділитися. Досі, коли маю два яблука, то мені завжди більше смакує менше яблуко, а більше хочу віддати тому, хто поруч – так смачніше. І коли хтось відмовляється чи не хоче в цей момент також гризти ябко, то стає трохи сумно :) Не кажу, що коли я була дитиною, то геть все-все ми з батьками робили разом. Але тут йдеться швидше про манеру, про підхід до справи. Як-от наприклад з оцією звичкою ділитися. Ти розумієш, що поруч є ті, від поведінки яких залежить спільне життя. І ти розумієш, що ти – один чи одна із них. Якщо ти працюватимеш, то для всіх разом, і якщо ти ділитимешся, то для того, щоб кожному вистачило. Про таке не завжди пишуть у книжках – ця мудрість приходить від життя у гурті, від приязного серця, від бажання бути разом. Коли ми по справді є разом, то сімейний корабель зможе перепливти навіть течії труднощів та випробувань, не терплячи від цього будь-яких втрат.

Дякую Вам, Мамо і Тату, що Ви – разом :) між собою і з нами! Навколо Вашої любові нам – дітям – дуже затишно, й ми також прагнемо бути постійно разом з вами всім серцем! Це зміцнює нашу віру, що з ласки Божої створимо також міцні сімейні кораблі!

Вимогливість. Згадую собі тут чомусь момент, коли я розповідала сестрі про якісь шкільні справи, і мама, яка в той момент слухала, захоплено спостерігала за тим як я розповідаю. В цей момент я всім єством відчувала, який я неповторний витвір Бога, що моя мама так мною дивується і захоплюється (не кажучи вже й про сестру :)). Це було без слів, але це захоплення у той момент так мені запам’яталося! Мабуть, це ще інтенсивніше відчувають хлопці, коли ними пишаються їхні татусі :) І з цього доброго ставлення зароджується така здорова вимогливість до себе самого: я можу краще! Я – добрий!

Якби Батьки залишали все так як є, не звертаючи уваги на наші дитячі успіхи чи невдачі, то це було б безрадісне дитинство. Якби не було постійно отого заохочення, часом дуже наполегливого, щоб таки пересилити свою лінь, свій страх, щоб таки вчитися, працювати, відпочивати – ота безкінечна вервичка маминих чи татових розпоряджень й вказівок, то… я не знаю чи була б я зараз Тією вдячною дитиною, яка пише оці рядки.

У моменти, коли тебе долає страх, є Мама й Тато, які тобі вказують напрям, які кажуть: «Не бійся! Бо так само й ми колись прийняли Твоє Життя і не боялися це зробити!».

Дякую Вам, Мамо й Тату, що вимагаєте від мене завжди більше, аніж мені здається, що я можу! Так можу безпечно виходити за межі свого комфорту, своїх раніше досліджених можливостей чи вмінь! Дякую за те, що вимагаєте від мене пошани до самої себе, до вас та до ближніх, так можу будувати довкола себе сприятливу атмосферу, в якій є добре не лише мені!

Є в мене таке сильне враження, що моя віра в Бога базується найбільше на тому, що я маю добрих Батьків! Тому ще більшу вдячність за них виражу Йому в довірливій розмові вже поза цим текстом :)

А Вам, уважні читачі, дякую за те, що читаєте це і, вірю, радієте разом зі мною, що Бог дарує нам Батьків! Спішімо бути для них вдячними за все, за кожну турботу… і виражати цю вдячність їм та Тому, хто нас їм доручив :)

Уляна Журавчак

Фото: flickriver.com

Рейтинг: 5.0 Голосів: 32 Переглядів: 3053
Ваша оцінка: 101183

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар