Катехизм. Бог став Людиною, щоб людина стала богом

23.03.201321:25 Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос], зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги»


Дуже просимо Вас знайти час для детального ознайомлення із цим текстом Катехизму УГКЦ та коротко відповісти на запитання:

  1. Що у цьому фрагменті для мене незрозуміле?
  2. Яке речення чи фраза мене особливо вразили, чи вважаю їх особливо важливими?
  3. Запрошуємо також ділитися цитатами різних авторів, які можуть допомогти зрозуміти саме цей фрагмент Катехизму. Цікаво нам буде почути і Ваші побажання, Ваше бачення майбутнього молодіжного Катехизму.

Б. «Бог став Людиною, щоб людина стала богом»[1]

«Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння
зійшов із небес і воплотився з Духа Святого
і Марії Діви і стався чоловіком»

(Символ віри)
 

«А коли прийшла повнота часу,
ти говорив до нас через самого Сина Твого […].
Він […] на землі появився і з людьми співжив;
і, народившись з Діви святої, сам умалив себе,
вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого,
щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї […]
щоб, умираючи в Адамі,
оживотворилися ми в самому Христі».

(Анафора святого Василія Великого)

178   Від сотворення світу Бог присутній у ньому Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – відкриває світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

179   Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом, у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного»[2]. У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидиме – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасове увійшло в час, Син Божий став сином людським!»[3].

180   В «умаленні» Бога «Слово стало тілом і наблизилося до нас, прийнявши наше тіло і кров»[4]; у Йордані безгрішний Син Божий прийняв хрещення, як грішник; за Понтія Пилата був засуджений з розбійниками; розп’яттям зійшов у безодню людських страждань і смерті, щоби в «аді», тобто «країні мертвих» – знайти першого Адама (людину)[5].

Зразок наш - Ісус, не тільки на Голгофі, але і в майстерні, і на дорозі, і в натовпі, серед наполегливих прохань і бурхливих суперечок, які не давали Йому ні відпочити, ні усамітнитися. Саме це життя, так дивно схоже на життя Божественне, не тільки схоже на нього - це воно і є, коли воно тут, на землі, в наших земних умовах. Клайв Стейплз Льюїс

181   Бог стає співобразним з нами – стає як людина, щоб зробити нас співобразними зі Собою (пор. Флп. 2, 7). Знайшовши Адама в аді, Син Божий дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми досягли обожествлення»[6]. Людина «в Адамі» за намовою змія намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом»[7]. Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

1. Воплочення Сина Божого

182   Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного»[8].

183   У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа»[9]. Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос], зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги»[10].

а. Благовіщення

184   Господь Бог обрав Діву Марію з Назарету та через архангела Гавриїла звістив їй, що вона стане матір’ю Сина Божого: «Ось ти зачнеш у лоні, й вродиш сина, й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься» (Лк. 1, 31). Висловивши свою згоду: «Ось я Господня слугиня: нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38), – Марія дарує себе Богові, а Дух Святий сходить на неї й сила Всевишнього її отінює (пор. Лк. 1, 35). «Ми сповідуємо Пресвяту Діву Богородицею, і це тому, що воплотився і став чоловіком Бог-Логос»[11].

185   Церковне Передання висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви. Марію зіставляють із Євою: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом»[12]. «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна!”»[13].

186   Зачаття Божого Сина в лоні Діви є сповненням пророцтва Ісаї: «Оце ж Сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Цей знак Церква споглядає в іконі «Знамення Богородиці»: Син Божий оселяється в дівичому лоні; Діва Марія, здійнявши руки (а в її особі – Церква), молитовно споглядає Дитя, до часу приховане від зовнішнього світу.

187   Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення»[14]. Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть»[15]. Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

188   Літургійна традиція Церкви величає Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну і Славну Владичицю Богородицю «чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів» – найвищих ангельських чинів, і оспівує її «святе різдво… і непорочне зачаття»[16]. Чистотою та пренепорочністю Богородиця перевищує все видиме й невидиме творіння і водночас належить до людського роду, поширеного від Адама і зібраного в Божому Сині[17]. Безсіменним зачаттям у лоні Пресвятої Богородиці Син Божий, «прийнявши в Себе древнє творіння»[18], «показав нове народження»[19], доконане з благовоління Божого та згоди Діви Марії.

189   У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва»[20]. Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла»[21]. Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя»[22]. Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

б. Різдво Христове

190   Церква святкує пришестя Сина Божого у світ празником Різдва Христового. Про народження Христа ангел Господній звіщає пастухам: «Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Отці Церкви оспівували Різдвяну ніч як день радості та миру: «Сьогодні Багатий збіднів для нашого спасіння... Сьогодні ми сподобились дару, про який не просили... Сьогодні відчинилися небесні брами для наших молитов… Сьогодні Божество вдягнулося в людину, щоб людина прикрасилася Божеством»[23].

191   За літургійними текстами, народження Дитяти «без отця з матері»[24] є здійсненням пророцтва Даниїла про камінь, відсічений від скелі без допомоги руки (див. Дан. 2, 45). У воплоченні Син Божий «вийшов з лона Отця і невимовним умаленням нашу нужденність прийняв»[25]. Він стає Тим, Ким не був, тобто людиною, через Пресвяту Богородицю – «світлу хмару, вагітну дощем небесним, що несеться нині понад землею, щоб її зросити й напоїти»[26].

192   У народженні Ісуса «весна благодаті… перемагає зиму безбожності»[27]. Різдво є провісником Пасхи. Ясла розуміємо як знак гробу Господнього, а покладання Дитяти до ясел – як прообраз покладання Христа до гробу. Миро, принесене мудрецями, вже є помазанням на майбутню смерть і похорон.

А те, що Бог приходить до нас, Він хоче стати одним із нас, щоб, як кажуть Святі Отці, піднести нас, надати нашому життю остаточної цілі, указати нам мету нашого існування. Воплочення Божого Сина нагадує нам, що ми створені, що ми покликані навіки бути з Богом, бути з нашим Сотворителем, нашим Небесним Отцем. У цьому полягає найдивовижніша таємниця Різдва, найзахопливіша благовість, яку приносить цей великий празник. Блаженніший Любомир Гузар

193   У воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повного воскресіння.

194   Виконуючи указ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису. Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (див. Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (див. Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, дає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 21). До Новонародженого прийшли і пастухи (див. Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (див. Мт. 2, 1-11). Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.

195   Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла»[28].

196   У нашій церковній традиції особливо вшановується Навечір’я Різдва, яке називається Свят-вечором. Кожна домівка стає «сімейним Вифлеємом»: на столі, символі ясел, під обрус кладуть сіно, а на обрус – просфору – символ Дитятка Ісуса. Поруч із просфорою ставлять і запалюють свічку – символ Вифлеємської зірки. Родина збирається навколо столу, щоб молитовно віддати шану воплоченому Синові Божому пісною вечерею. Вірні колядують, двері домівок гостинно відчинені для всіх, що величають Різдво Христове. Вершиною святкування Різдва є урочисте богослужіння, на яке збираються всі парафіяни. Євхаристійна Вечеря на Божественній Літургії увінчує вечерю родинну.

в. Богоявлення

197   Від хрещення Ісуса Христа в Йордані починається прилюдне служіння Спасителя (див. Мт. 3; Мр. 1). Йоан Хреститель вказує на Христа в Йордані як на «агнця Божого, який гріх світу забирає» (Йо. 1, 29). Під час хрещення Ісуса являється Пресвята Тройця: «Троїчне з’явилось поклоніння: голос Отця свідчив про Тебе, називаючи Тебе улюбленим Сином, Дух же у вигляді голуба потверджував ці слова»[29]. «Голос Отця» – це голос Отця Небесного, а «Дух у вигляді голуба» – це Святий Дух, який сходить на Христа, являючи Його Сином Божим. Тому церковна традиція називає Хрещення Ісуса Христа Богоявленням.

198   Богоявлення над Йорданом літургійно пов’язане з Різдвом. Святкуючи ці обидві події, церковна традиція наголошує, що і воплочення, і хрещення Господнє є богоявленням (грецькою – теофанія). Згідно з текстом Великого Йорданського водосвяття, «у попереднім празнику ми бачили Тебе младенцем, а в теперішнім совершенним Тебе бачимо, явленого нашого Бога». У Різдві Бог-Слово «народився», а тепер «явився плоттю родові людському»; у Різдві «Сонце правди» зійшло, а тепер – «засяяло». Літургійна традиція Церкви називає свято Богоявлення також і Просвіченням. Стихири празника Богоявлення висвітлюють зв’язок між Різдвом і Йорданом: те, що звіщав ангел, звіщає тепер людям Хреститель; пролитою кров’ю немовлят став бездітним Вифлеєм – через освячені води хрещення став багатодітним Йордан; те, що зірка звістила у Вифлеємі мудрецям, тепер Сам Отець об’являє світові.

199   Син Божий, «що зодягається світлом, наче ризою, днесь одягається в течії Йордану». Христос «сам не потребує очищення, але нам Він собою споготовляє відродження»[30]: «Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб хреститися від нього; але Йоан спротивлявся Йому, кажучи: “Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?”. Ісус у відповідь сказав до нього: “Залиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду”» (Мт. 3, 13-15). У йорданські води входить Богочоловік: «Як людина Він прийшов прийняти хрещення, – але як Бога злякавшись Його, Йордан повернув назад; як людина, знявши одяг, Він увійшов до води, – але як Бог прийняв свідчення від Отця: Це Син Мій улюблений»[31].

200   Христос приносить людству відродження, знаком якого Він обирає води Йордану. У Святому Письмі вода – це символ стихійності і смерті, а водночас очищення, відродження, життя та благодаті Святого Духа. Водою Бог «за Ноя потопив гріх […], визволив з фараонового рабства через Мойсея рід єврейський […], водою і вогнем через Іллю визволив Ізраїля від омани Ваалової»[32]. Через занурення у воду (хрещення) Христос «змиває» список Адамових гріхів. Йорданські води відроджують усе творіння. Христос у Йордані «водою і Духом обновив постарілу від гріха нашу природу»[33].

201   Йорданські води «перетворюються на цілющі», стають «джерелом нетління», через воду Бог дарує світові «спасіння хрещення». Людина приймає його, а разом із нею й усе творіння «таїнственними струями наповнюється». Від освячення людини починається освячення й есхатологічне (з грецької остаточне) переображення творіння.

202   В українській християнській традиції символіка йорданської води тісно пов’язана зі спогадом про Хрещення Руси-України князем Володимиром. Ріку Дніпро, в якій хрестилися кияни, образно називають «українським Йорданом». В українській християнській традиції на Йордан споруджують льодяний хрест – знак і спомин хрещення, а під час Великого водосвяття у воду занурюють «трійці» – три трисвічники. Принісши свячену воду додому, вірні п’ють її на початку Йорданської вечері – «Щедрого вечора», освячують нею домівки і господарства, зберігають протягом року, п’ють і окроплюють нею себе в немочах і хворобах.



[1]        Пор. Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

[2]        Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

[3]        Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

[4]        Кирило Олександрійський, Анатематизми, 5.

[5]        «Применшення Бога є виявом Його сили, для якої в умаленні нема жодної перешкоди, навіть щодо Його природи» (Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 24).

[6]        Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

[7]        Великопосна тріодь, П’ятий тиждень посту, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

[8]        Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

[9]        Халкедонський Собор, Орос.

[10]       Іларіон, Слово про закон і благодать.

[11]       Ефеський Собор, Грамота примирення.

[12]       Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.

[13]       Роман Солодкоспівець, Гімн другий на Різдво, 3.

[14]       Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

[15]       Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

[16]       Мінея, Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (8/21 вересня), утреня, канон другий, пісня 6.

[17]       Пор.: Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 3.

[18]       Іриней Ліонський, Проти єресей, ІV, 23, 4.

[19]       Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 1, 3.

[20]       Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

[21]       Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.               

[22]       Мінея, Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

[23]       Ісаак Сирієць, Гомілія на Різдво.

[24]       Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлінь, молитва друга.

[25]       Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців, утреня, другий сідальний.

[26]       Пор. Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим. Святих Отців, утреня, стихира на хвалитних.

[27]       Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців , утреня, стихира на хвалитних.

[28]       Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

[29]       Мінея, Святе Богоявління Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), тропар празника.

[30]       Пор.: Мінея, Святе Богоявління Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), Велике повечір’я, стихира на литії.

[31]       Іларіон, Слово про закон і благодать.

[32]       Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлінь, молитва третя.

[33]       Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлінь, молитва третя.

Попередні фрагменти:

Запрошуємо молодь до творення молодіжного Катехизму УГКЦ

Катехизм. Боже Об’явлення.

Катехизм. Святе Передання.

Катехизм. Святе Письмо.

Катехизм. Керигма і катехиза.

Катехизм. Віруємо в Бога Отця.

Катехизм. Віруємо в єдинородного Сина. Віруємо у Святого Духа.

Катехизм. Творець і Його творіння.

Катехизм. Людина.

Катехизм. Гріхопадіння

Рейтинг: 4.6 Голосів: 8 Переглядів: 3163
Ваша оцінка: 100641

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (1)

+

Додати коментар



    • 25 Березня, 2013 12:24Сарабун Роман Відповісти
    • Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння.
      Якщо б Адам та Єва не згрішили і спасіння було б не потрібне, чи прийшов би Бог-Син на землю?