Катехизм. Гріхопадіння

19.03.201312:15 Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність».


Дуже просимо Вас знайти час для детального ознайомлення із цим текстом Катехизму УГКЦ та коротко відповісти на запитання:

  1. Що у цьому фрагменті для мене незрозуміле?
  2. Яке речення чи фраза мене особливо вразили, чи вважаю їх особливо важливими?
  3. Запрошуємо також ділитися цитатами різних авторів, які можуть допомогти зрозуміти саме цей фрагмент Катехизму. Цікаво нам буде почути і Ваші побажання, Ваше бачення майбутнього молодіжного Катехизму.
  4.  

«Коли ж вона не послухала тебе,
істинного Бога, що створив її,
і дала себе звести зміїною приманою
і вмертвила себе своїми прогрішеннями,
ти, Боже, праведним твоїм судом
вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі,
з якої вона була взята»
(Анафора святого Василія Великого)

б. Гріхопадіння

141   Бог усе створив «добрим» (пор. Бут. 1, 31). За свідченням Святого Письма, зло з’являється пізніше – через відкинення добра. Зло не виникає як нова дійсність, «не існує злa за природою, і ніхто не є злим від природи, оскільки Бог не є творцем зла»[1]. Воно є обмеженням і спотворенням уже існуючого: «Зло має своє існування в небутті»[2]. Гріх позбавляє людину життя – Бога. Зло виникає з гріха особи: «Звідки ж приходить зло? Поспитайте в самих себе! Хіба воно не є очевидним наслідком вашої сваволі та вашого вибору? Безперечно так, і ніхто не може твердити протилежного»[3]. Внаслідок гріхопадіння у світ входить зло, яке Бог допускає задля покаяння і навернення людини: «Звідси походять недуги в містах і країнах, посухи, неврожай, винищення міст, землетруси, повені, розгроми військ…»[4].

1) Упадок ангелів

142   Зло як відкинення Бога стосується і невидимого ангельського світу: «Бог не пощадив ангелів, які були згрішили, а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд» (2 Пт. 2, 4). Ангелів, які протиставилися Богові, називаємо «дияволами», «бісами» або «злими духами», «впалими ангелами». «Диявол […] душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Йо. 8, 44).

Сором та покора після здійсненого гріха є значно приємніші Богові аніж гординя після доброго вчинку. Св. Августин.

143   Упадок ангелів – наслідок гордині, тобто самоствердження у протиставленні Богові й бажанні стати рівними Йому. Вірні Богові ангели заперечили впалим: «Хто може бути рівний Богові?», тобто «Хто як Бог?» (з єврейської Михаїл). Літургійна традиція називає архангела Михаїла, який очолив боротьбу проти впалих духів, архистратигом Божим, «начальником Божого війська». Церква святкує пам’ять архистратига Михаїла та інших сил безплотних 8/21 листопада, а також присвячує їм понеділок тижневого кола.

144   Одне з імен сатани (з єврейської оскаржувача), противника архангела Михаїла, церковнослов’янською мовою звучить Денниця, а латинською – Люцифер (світлоносний). У ньому первісне світло, відокремлене вільним рішенням від свого Божественного джерела, стало темрявою. Христос застерігає від такої небезпеки і людей: «Гляди, отже, чи світло, що в тобі, не є темрява» (Лк. 11, 35).

2) Гріхопадіння людини

145   Святе Письмо розповідає про гріхопадіння людини в раю, використовуючи образ змія: «З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший був змій» (Бут. 3, 1). Святі Отці в образі змія вбачали противника Бога і людини – сатану. «Змій запропонував фальшиве обожнення»[5], тобто піддав людині думку стати як Бог, але без Бога, власними зусиллями. Диявол у раю «манив Адама марною надією на обожествлення»[6], пропонуючи йому вбачати мірило добра не в Богові, а в самому собі.

146   Хитрість змія полягала в перекрученні слів Божої заповіді: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3, 1; пор. Бут. 2, 16-17). Підступне питання спокусника втягає Єву в діалог із ним, породжуючи в ній сумнів у правдомовності Бога. Лукавий використовує цей сумнів Єви для обману: «Ні, напевно не помрете! […] Ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4-5). Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог Своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу і що саме через споживання з дерева пізнання добра і зла людина стане як Бог.

Джерелом будь-якого гріха є гординя. Св. Августин.

147   Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожнення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). «Гріх прародичів» спричиняє розрив людини з Богом, джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили»[7].

148   Гріхопадіння завершується вигнанням прародичів із раю: «І вигнав Він Адама й поставив від сходу до Едемського саду херувима з полум’яним миготливим мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3, 24). Людина внаслідок гріхопадіння прародичів (первородного гріха) втратила рай і не може повернутися до дерева життя інакше, як тільки Божою силою; тому людина потребує Божого спасіння.

3) Наслідки гріхопадіння

149   Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність»[8].

150   Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм»[9].

Існує два види людей: праведники, які вважають себе грішниками, та грішники, які вважають себе праведними. Блез Паскаль

151   Унаслідок гріха людський ум також затьмарився і людина втратила сопричастя з Богом – найвищою Істиною. Гріх став причиною того, що людина перестала розуміти своє покликання і призначення існування всіх сотворінь, яким Адам сам в раю надавав імена (див. Бут. 2, 20).

152   Смерть духовна спричинила смерть тілесну: «Єство, створене для безсмертя, стало смертним»[10]. Ще одним наслідком гріхопадіння є страх і сором: «І сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду» (Бут. 3, 8). Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом.

153   Питанням: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9) – Господь Бог через голос совісті спонукує людину до покаяння. Однак Адам не кається, а виправдовується, намагаючись уникнути особистої відповідальності: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Подібно виправдовується і Єва: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут. 3, 13).

154   Гріх ранить міжлюдські стосунки, вносячи відчуження і протиставлення між чоловіком і жінкою: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Відносини між чоловіком і жінкою стали підлялати тілесному потягу: «Тягти буде тебе до твого чоловіка», а також бажанню підпорядкувати собі іншого: «Він [чоловік] буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Гріх вносить у людське життя хвороби та страждання (див. Бут. 3, 16-19).

155   Гріх спотворив ставлення людини до праці. Вона з благословення зводиться до засобу виживання: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3, 19). Гріх порушив гармонію між людиною і природою: «За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини» (Бут. 3, 17-18).

Сучасній людині загрожує духовне обезболення, а навіть смерть сумління. В свою чергу, смерть сумління є гіршою ніж гріх. Іван Павло ІІ

156   Гріх руйнує братерство між людьми, коли «брат» стає «чужим» братові, «ворогом» його (див. історію Каїна й Авеля: Бут. 4, 1-16); вносить у суспільство безлад, породжує даремні зусилля в побудові суспільства без Бога (див. розповідь про Вавилонську вежу: Бут. 11, 1-9). Однак великі сподівання людської гордині завершуються великим розчаруванням, розгубленістю, замішанням і непорозумінням: «Вхитрилася б ти, душе, збудувати вежу і поставити твердиню своїм пожаданням, коли б Творець не змішав замисли твої і не скинув додолу хитрування твої»[11].

157   Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом»[12].

158   Бог, однак, не відвертається від людини, а й надалі з нею перебуває, даруючи їй надію на спасіння: «Бог перебував із людьми у Слові Обітниці. Воно перед Своїм явленням у тілі духовно перебувало в патріархах і пророках, прообразуючи таїнство Свого пришестя»[13]. Джерело надії людини – в любові Бога Отця, Котрий дарує їй Обітницю спасіння.

 


[1]        Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 3.

[2]        Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

[3]        Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 2.

[4]        Василій Великий, Гомілія про те, що Бог не є творцем зла, 5.

[5]        Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

[6]        Василій Селевкійський, Слово 3: про Адама, 3.

[7]        Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.

[8]        Леонтій Візантійський, Проти Несторія.

[9]        Великопосна тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрія Критського, пісня 1.

[10]       Пор.: Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 8.

[11]       Великопосна тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрія Критського, пісня 2.

[12]       Великопосна тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрія Критського, пісня 2.

[13]       Максим Ісповідник, Розділи про богословіє та ікономію воплочення Сина Божого, ІІ, 28.

 

Попередні фрагменти:

Запрошуємо молодь до творення молодіжного Катехизму УГКЦ

Катехизм. Боже Об’явлення.

Катехизм. Святе Передання.

Катехизм. Святе Письмо.

Катехизм. Керигма і катехиза.

Катехизм. Віруємо в Бога Отця.

Катехизм. Віруємо в єдинородного Сина. Віруємо у Святого Духа.

Катехизм. Творець і Його творіння.

Катехизм. Людина.

Рейтинг: 4.3 Голосів: 15 Переглядів: 2276
Ваша оцінка: 100590

5

4

3

2

1

1 2 3 4 5

Коментарі (0)

+

Додати коментар